Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наступного разу друзі зустрілися в неділю на магістралі N 6, далеко від негритянської частини міста. При дорозі простягалися майданчики з старими автами, стояли молочні крамнички та ятки з гамбургерами. Цього ранку не було клієнтів. Лише коли-не-коли гуркіт автомобільного двигуна порушував могильну тишу на майданчиках, де рядами, наче надгробки, вишикувались авта.
Й у тій важливій розмові, в якій Гітара відкрив свою таємницю, і потім, у кількох принагідних балачках, Дояр ніяк не міг здобутися на дуже дражливе запитання: «Чи ти вже?..» Навіть подумки було страшенно важко сформулювати це запитання, а що вже допіру поставити його вголос. Гітара приголомшив приятеля. «Сім днів» — це насправжки, це жахітливо. І небезпечно. Братчики ніколи не обговорюють між собою подробиць, тож Дояр знав: станеш розпитувати — приятель спохмурніє, ще глухіше замкнеться в собі. Однак питання висіло в повітрі. «Чи ти вже вбив? Справді вбив когось?» Як старигани з Десятої вулиці, Дояр купував тепер ранішні й вечірні газети, і негритянський двотижневик. І нервово, шарпано вишуковував повідомлення про безглузді, безпідставні вбивства. Натрапивши на таке повідомлення, Дояр доти завертав собі ним голову, доки знаходився підозрюваний. І тоді залишалося з’ясувати, білий він чи чорний, білого чи чорного вбив.
«Чи ти вже?..» Дояр почувався, як кільканадцятилітнє дівча, що переймається незайманістю своєї подруги — подруги, яка раптом змінила вигляд і поведінку, стала окремішньою, далекою, чужою. «Чи ти вже?.. Чи спізнав щось дивовижне та звичайне заразом, чого я не звідав? Чи знаєш тепер, як воно — ризикувати своїм одним-єдиним «я»? Як ти почувався? Чи не страшно було тобі? Чи змінило воно тебе? А якби я на це пішов, то чи змінився б?»
Мабуть, колись і вистачить духу поставити такі запитання, але не сьогодні, коли все нагадує давні добрі часи. Коли доводиться разом іти на ризик, як було багато років тому. Тоді дванадцятилітній Дояр і сімнадцятилітній Гітара бундючилися, випинали груди, недбало опиралися на дерева чи стіни, ходили перевальцем, лазили по місті, шукаючи нагоди як не побитися, то хоч налякати когось: хлопців, дівчат, собак, голубів, бабусь, учителів, п’яниць, продавців морозива чи лахмітникових коней. Коли таланило домогтися свого, хлопці пускалися навтікача, душачись зо сміху. А коли ні, коли хтось позбиткувався з них, погордував ними, прогнав їх, друзі матіркували й лихословили, поки висихали долоні, спітнілі від збентеження. Тепер, у дорослому віці, рідше траплялося нагнати страху як не комусь, то хоч собі, однак це почуття не втратило гостроти. Панування, здобуте й утримуване завдяки страху, завжди найсолодше. Тільки не над жінками. Друзі воліли здобувати їх чарівливістю, а втримувати — байдужістю.
Так, сьогодні все було ніби колись, і Дояр не хотів зіпсувати цього дня.
І ще одне. Гітара добровільно й завзято віддався справі свого життя й поринув в атмосферу жахіть, від яких застигає кров у жилах. Дояр не потребував такої гостроти, йому вистачало бути поруч із кимсь, що викликає страх. Батько, Пілат, Гітара. Тягнувся до кожного з них, заздрий на їхню безстрашність. Навіть на Агарину, хоч ця жінка була вже не пострахом, а звичайнісінькою дурепою, що хотіла не так Дояревої смерти, як його прихильности. Гітара й досі викликав відчуття смертельної небезпеки й балансування на лезі ножа. Тож Дояр втаємничив його у свої плани не тільки задля допомоги. Головно тому, що цій пригоді бракувало гостроти й небезпеки. Разом з Гітарою можна було і страху зазнати, і непогану забаву мати.
Приятелі повільно йшли вздовж магістралі N 6, час від часу зупиняючись і розглядаючи автомашини. Жестикулювали, підкепковували один з одного й обговорювали, як пограбувати халупу, де, як висловився Гітара, «немає ані вікна, ані дверей із замком».
— Зате там є люди, — стояв на своєму Дояр. — Їх три. Й усі несповна розуму.
— Це жінки.
— Божевільні жінки.
— Це жінки.
— Ти, Гітаро, забуваєш про те, як здобула це золото Пілат. Чекала слушної нагоди три дні в печері з мерцем. Було їй тоді лише дванадцять років. Якщо вона спромоглася на таке тоді, то на що вона, майже сімдесятилітня, здатна тепер?
— А ми доб’ємося свого не силою, а хитрістю.
— Гаразд. Скажи мені, як їх виманити з дому.
— Що ж, подумаємо, як це зробити.
Гітара спинився, щоб почухати спину об телефонного стовпа. Заплющив очі — чи полегшу відчув, а чи для того, щоб краще зосередитися. Його приятель задивився в небо, сподіваючись натхнення. Понад зужиткованими автівками, на даху довгої приземкуватої будівлі — контори Нельсона Б’юїка, сидів білий павич. Дояр уже був подумав, що це сон наяву, який завжди снився, коли нерішучість стикалася з дійсністю, але Гітара розплющив очі та мовив:
— Отуди к бісу! Звідки він тут узявся?
Дояреві відлягло від серця.
— Напевно, втік із зоопарку.
— З цього задрипаного зоопарку? Там нічого нема, крім двох облізлих мавп і кількох змій.
— То звідки тоді, якщо не з зоопарку?
— А дідько його знає.
— Глянь, вона злітає долу, — втішився Дояр. Завжди відчував нестримну радість з усього, що може літати. — Поганенько літає, але подивися на її хвіст.
— Його хвіст.
— Що?
— Його хвіст. Це він. Тільки самці мають такі великі барвисті хвостяри. От розсучий син! Диви-но на нього.
Павич розпустив хвоста.
— Ходімо, Дояре. Впіймаємо його.
Гітара кинувся бігцем до огорожі.
— Навіщо? — спитав Дояр, біжучи за приятелем. — Що робитимемо з ним, коли впіймаємо?
— З’їмо! — крикнув Гітара. Легко перескочив через огорожу з труб і, схиливши голову набік, став здалеку, колами підходити до птаха. Той бундючно походжав навколо сіро-блакитного «Б’юїка». Складений хвіст волочився за ним по жорстві. Два приятелі спинились і спостерігали за павичем.
— А чому він літає гірше, ніж курка? — спитав Дояр.
— Завеликий хвіст. Вся ця краса тягне птаха додолу. Так само, як і марнослав’я. А хто б зумів літати з отаким непотребом? Якщо хочеш літати, позбудься всього зайвого лайна — баласту.
Павич вискочив на капот «Б’юїка» і ще раз розпустив хвоста. Затьмарив собою блискучий автомобіль.
— Гомик, — стиха реготнув Гітара. — Білий гомосек.
Дояр теж засміявся. Якусь хвилину вони ще дивилися на птаха, а тоді відійшли від уживаних машин і сніжно-білого красеня.
Павич таки збив їх з пантелику. Замість обговорювати план дій вони стали фантазувати, що куплять за те золото, коли воно стане «легальним платіжним засобом». Гітара, забувши про свій дотеперішній аскетизм, залюбки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.