Читати книгу - "Пісня Соломона"

розплющивши очі, й уже не боявся, як було, тих нічних страхіть. Чекав, коли Пілат висуне кучеряву голову з печери. Звідти нічого не було чутно, всю ніч. Вдосвіта Мейкон підкрався до входу, сподіваючись, що застукає її сплячою. І саме тої миті почув гавкання собак. Значить, поблизу мисливці. Хлопець щодуху помчав у глиб лісу. Біг, поки чув гавкіт.

Цілу добу він провів, намагаючись пробратися до печери так, аби не наткнутися на мисливців, якщо вони й досі в цих околицях. Нарешті добрався, по трьох днях і двох ночах. Всередині застав мертвяка, який спокійно дивився на Мейкона. Брезент й золото зникли.

Секретарки розійшлися хто куди. Так само й діти та пси. Тільки голуби, п’яниці й дерева залишилися в невеличкому парку.

Дояр майже нічого не з’їв. Дивився на батькове обличчя, блискуче від поту і змінене від спогадів.

— Вона забрала золото, Мейконе. Кінець кінцем забрала.

— Звідки знаєте? Ви ж не бачили, — відповів Дояр.

— Той брезент був зелений, — потер руки Мейкон Дед. — Пілат приїхала сюди 1930 року. Два роки по тому держава зібрала все золото у зливках чи самородках. Я гадав, що Пілат розтратила все за яких двадцять років, відколи ми з нею бачилися востаннє, ще дітьми. Адже жила по-жебрацькому, оселившись тут. Тому, природно, я вважав, що розтринькала геть усе золото. А тепер кажеш мені про зелений мішок з чимсь таким твердим, що ти, наткнувшись на нього, набив собі ґулю. Це золото, хлопче. Не що інше!

Батько повернувся до сина й облизався.

— Мейконе, забери те золото й матимеш половину. Тоді підеш собі, куди тільки забажаєш. Відбери його. Для нас обох. Візьми його, сину, прошу тебе. Візьми золото.

Розділ VIII

Віднедавна Гітарі щоночі снилися клаптики святкових, недільних сукеночок — білі й пурпурні, сірі й сині, рожеві й білі, мереживні й серпанкові, бавовняні й сатинові, крапчасті та смугасті. Всю ніч не давали спокою, а Гітарі згадувалося, як Магдалина, звана Ліною, й Корінтіанс гнулись у вітрі, ловлячи червоні, ніби саме серце, оксамитові витинанки, що літали під пильним поглядом Роберта Сміта. Та тільки Гітарині клапті були не такі. Обривки недільних платтячок не літали. Непорушно висіли в повітрі, наче ноти останнього такту пасхального гимну.

У церкві вибухом рознесло на шмаття чотирьох темношкірих дівчаток, і тепер Гітара мав завдання заподіяти таку саму смерть чотирьом білим дівчаткам у якнайближчу неділю, бо ж він був недільний чоловік. Не міг скористатися дротяною петлею чи фінським ножем. Конче треба було вибухівки, чи ручної гранати, чи чогось вогнепального. А на те бракувало грошей. Він знав, що «Сімом дням» доведеться дедалі частіше вбивати по кілька білих, бо тепер дедалі частіше вбивали по кілька негрів. Порішити когось одного — таке швидко виходило з моди, й сім братчиків мусили достосовуватися до нових умов.

Коли Дояр прийшов до приятеля з пропозицією вкрасти й поділити скарб, той посміхнувся. Золото? Не повірив своїм вухам.

— Золото.

— Та хто ж його має, Дояре?

— Пілат.

— Закон забороняє тримати золото.

— Тим-то вона його й має, що не може обернути на гроші. Й не посміє заявити про крадіжку золота, бо сама не має права тримати його вдома.

— А як його збудемо ми? Як виміняємо на бакси?

— Залиш це на мого батька. Він має знайомих у банку, а ті мають свої знайомства й різні ходи. Дадуть йому взамін легальний платіжний засіб.

— Легальний засіб, — хихикнув Гітара. — І скільки його буде, того засобу?

— Дізнаємося.

— Як поділимося?

— На трьох.

— Чи знає про це твій татусь?

— Поки що ні. Гадає, що ділитимемо на двох.

— Коли йому скажеш?

— Потім.

— Та чи він згодиться?

— А куди дінеться?

— Коли підемо на діло?

— Коли захочемо.

— Розумник із тебе! — Гітара простяг долоню. Приятелі вдарили по руках. — Легальний платіжний засіб. Гарні слова, подобаються мені. Лягальний, платтяний... Щось як шлюбна ніч. Як сукня нареченої-незайманки.

З радости Гітара почухав потилицю та рвучко задер голову до сонця.

— Нам треба домовитися, як діяти, — сказав Дояр.

— Все піде як по маслу. Це нам завиграшки, — усміхнувся Гітара, заплющивши очі. Ловив золото сонячного проміння, неначе призвичаювався володіти справжнім золотом.

— Завиграшки? — тепер, коли Гітара запалився до цієї справи, Дояр — навпаки, знеохотився. З якоїсь впертости не хотів завдячувати приятелеві всім успіхом, та ще й так легко досягнутим. Адже мали би бути в цій пригоді труднощі, ризик. — Завиграшки? Отак просто ввійдемо та здеремо мішок зі стелі, га? А якщо Пілат чи Реба щось скажуть, то ми просто дамо їм по голові, щоб не заважали. Так собі це уявляєш? — іронічно, як тільки міг, спитав Дояр.

— Панікер, ось хто ти. Боягуз.

— Я людина зі здоровим глуздом.

— Перестань, хлопче. Татусик сам дає тобі цяцьку на тарілочці, а ти хочеш брати боєм дароване.

— Яким там боєм! Я хочу одного — уціліти. Тоді те, що я запопаду, піде мені на користь. Не хочу витрачатися на хірурга, щоб видобув кирку з моєї довбешки.

— Дурний нігере, не буде ніякої кирки в довбешці.

— То буде в серці.

— А нащо тобі взагалі серце?

— Щоб кров помпувало. Я хотів би, щоб і далі помпувало.

— Гаразд. Нам треба розв’язати задачу. Така собі задачка: як двом здоровим лобурякам винести двадцятикілограмовий мішок із хати, в якій живуть три жінки, причому всі три разом важать не більш ніж півтора центнера?

— А скільки треба важити, аби здужати натиснути на гашетку?

— Гашетку? Та в тому домі нема ніякої рушниці чи пістолета.

— Ти не знаєш, що за цей час могла роздобути Агар.

— Послухай-но, Доярчику. Майже рік вона пробувала вбити тебе. Всім, що їй попало до рук, але рушницею чи револьвером — ні разу.

— Так кажеш? А може, ще не надумалася. Підожди до наступного місяця.

— До наступного місяця можна й не дочекати, правда? — схилив набік голову Гітара й усміхнувся другові чарівливою хлоп’ячою усмішкою. Давно, давно не бачив Дояр його таким розкутим і приязним. Отож міркував, чи не задля такої зміни взяв приятеля до спілки. Звісно ж, міг би й сам впоратися, але таки хотілося побачити Гітару веселим, жартівливим, з усмішкою на відкритому обличчі, а не