Читати книгу - "Війна у натовпі"

Але все це ніщо в порівнянні з розбійними рейдами румунів. Вперше я почув про них, перебуваючи в західнонімецькій в'язниці. Серед потенційних "економічних біженців" мені не раз доводилося чути патякання на тему, як у них добре сидіти. "Простирадла білі, булочками годують на сніданок..." Не знаю, не знаю. "Зона" — вона і є "зона". Принижує саме почуття неволі, а не побутові проблеми. Коли німецький охоронець замахнувся на мене кийком, я назвав його "фашистом". І він не наважився вдарити, сволота, — зайшовся роз'ясненнями про денацифікацію. Коротше, коли на моє привітання: "Аллах акбар! Нохче ву (я чечен, дорогі товариші)!" — ніхто не відгукнувся, я засумував. Але тут старший камери, а це був румун, підійшов і вказав місце поруч себе. У закутку ним був відміряний, так би мовити, умовний простір, розміром десь 2 на 3 метри, в який іншим мешканцям камери проникати було зась. А там сиділи самі цигани.

Мене завжди дивувала недоброзичливість, з якою ставляться один до одного ці два народи. Можливо, причини полягали у конфлікті двох пасіонарних начал. Якщо ви коли-небудь подорожували по Румунії поїздами місцевого сполучення, то не могли не звернути уваги на римські профілі тамтешніх мешканців та їхню манеру з'ясування стосунків.

— Du tem (забув як румунською "до начальника станції"). Du tem pulo.

В дев'яності країна потроху втрачала імідж, створений зусиллями "Генія Карпат" і "Дунаю Думки". Під кінець свого життя Николає Чаушеску перетворився для Заходу в "нецікавого сталіниста". З чиєї такої легкої руки, не знаю, але зневажлива характеристика румунів закріпилася в радянській воєнній історії. Обминаючи навіть взяття Плевни й успішну зміну фронту в Другій світовій війні, неабияке враження справляє сучасна оцінка румунської злочинності правоохоронними службами Заходу.

Румунські Rollen-Kommandos, чисельністю до 150-300 чоловік, щосезону малими групами прокочуються територією Австрії, ФРН, Швейцарії, взагалі в напрямку на Бельгію. Невідомо, чому саме на Бельгію, але, говорять, тамтешній діалект французької надто близький до румунської. При цьому румуни уникають автобанів, прокрадаючись лісами, обкрадають сільські крамниці, дрібні фірми, виносять сейфи. Засобами зламу служать вантажні автомобілі, ними ж, на буксирі, викрадені "ящики" транспортуються до лісу, де й розтрощуються примітивними інструментами. В погонях і при спробах затримання "наїзники" виявляють жорстокий опір. Не в останню чергу зважаючи на злочинність зі Сходу , навіть найглухіші та високогірні швейцарські кантони поспішають зміцнитися власним поліційним "спецназом", а спійманих правопорушників (СНД, Балкани) утримують у військовій в'язниці, єдиній на всю Швейцарію, де ще збереглися грати на вікнах.

Дмитро Корчинський

Навесні 1994 року Шухевич не захотів більше вважатися головою УНА. Я призначив на цю посаду одного з наших депутатів — Олега Вітовича. Він мав найбільш представницький вигляд.

Десь у цей же час до нас звернулися родичі льотчика Біляченка. Він був збитий над Нагірним Карабахом, потрапив у полон, і його засудили до страти. Біляченко служив в Азербайджані. Після розпаду Радянського Союзу він намагався повернутися в Україну, але відділ кадрів Міністерства оборони в цьому йому відмовив. Повернувшись до Азербайджану, він вступив до авіації і бомбардував карабаські села. Ми намагалися зацікавити його долею Міністерство закордонних справ України, але марно. Тоді я поїхав сам. Зі мною був дядя Толя та полковник Чечило. Йшла осінь 1994 року. Спочатку ми приїхали до Тбілісі і звернулися до "Мхедріоні", аби вони відвезли нас до Вірменії. Вони мали бази в кожному районі й конкурували з міліцією за контроль доріг. На одній з таких баз, що являла собою кілька обнесених парканом будинків, ми й заночували. Господарі продемонстрували невеличкий арсенал. Ми пили місцеве вино. Коли хтось із нас піднімав реваншистські тости, обличчя мхедріонівців одразу ж кислішали. Ніхто не вірив в успіх нової війни. І в Тбілісі, і тут у всіх на вустах була та сама пісня: проти Росії все одно не попреш.

Взагалі, після поразки країна являла собою жалюгідне видовище, а перед собою ми бачили озброєних людей, які змирилися з поразкою. Кортіло їх повбивати.

Рано-вранці нам дали чорну "Волгу", і ми поїхали в бік Вірменії. За кермом сидів молодий хлопець з місцевого "Мхедріоні". На кордоні, коли ми під'їхали до шлагбаума, стався огидний випадок: у нас спробували попросити документи. Від такого зухвальства у нашого водія відібрало мову. Він рвучко викрутив кермо, і машина, заревівши на підвищених обертах, помчала назад. За десять хвилин ми повернулися з підкріпленням. Мхедріонівці поклали прикордонників на підлогу прямо в їхній будці (при цьому і ті, й інші страшенно кричали), а ми рушили собі далі. З вірменської будки ніхто навіть не вийшов поглянути на нас.

Скільки ми не їздили по Вірменії, так і не зустріли жодного міліцейського поста. Вірмени були налаштовані на перемогу і не витрачали часу на дурниці. Військовий пост нам трапився вночі, на в'їзді в Карабах, де нас не пропускали до ранку і ми дістали добру нагоду наслухатись розповідей про війну. З них ми довідалися, що спочатку тут панував звичайний знайомий усім бардак, притаманний війні в натовпі. Але у 1992 році вони навели залізний порядок, встановили жорстку дисципліну й за якихось півтора року досягли повної перемоги. Тепер володіють територією, втричі більшою, аніж власне територія Карабаху, і мають кордон, який проходить по найбільш вигідній оборонній лінії. Вони також одержали 120 км кордону з Іраном.

За три години їзди гірською дорогою ми досягли Степанакерта. Було помітно, що порівняно недавно місто бомбардували: всюди зустрічалися зруйновані й згорілі будинки, але відчувалося, що про порядок тут дбають. Жодної озброєної людини на вулицях ми не зустріли. Центральну установу — Комітет оборони — охороняв один міліціонер з пістолетом. Він сидів, як вахтер, за склом і навіть не вийшов, коли ми проходили повз нього. Головою Комітету оборони був Роберт Качарян. У розмові відчувалося, що це — сильна особистість.

— Які у вас стосунки з метрополією?—поцікавились ми.

— Ми ще подивимся, хто з нас метрополія, — відповів він.

Через чотири роки він став президентом Вірменії. Ми повели мову про Біляченка. Качарян погодився замінити смертну кару на довічне ув'язнення. Він висунув умову повного помилування — офіційне звернення до нього з боку МЗС України. Ймовірно, для Карабаху йому були потрібні факти міждержавних стосунків.

Для супроводу нам дали офіцера зв'язку та два відділення автоматників (не стільки для охорони, як для понту). Сам Роберт Качарян, як ми мати можливість в цьому впевнитись, пересувався по Карабаху без усілякої охорони. Сідав у "Ниву" і їхав куди йому заманеться. Я згадував Київ, переповнений озброєною