Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

   Тож…не те…І що ж мене зачепило? Панночка, яка пристрасно висла на його руці? Припустимо. І що з того? Він у будь-якому разі довго самотнім не залишиться. І? Що з цього всього мені не подобається? Що моє єдина племінниця можливо опиниться незрозуміло де і з ким? Що Ян її забере і я, в кращому випадку, буду бачити її раз в рік? Що у Яна хтось з’явиться? Ні, а я що думала, що він все життя буде біля моєї спідниці сидіти?

Все правильно. Ян має право на своє життя. Я ж не чекала, що він навічно залишиться моїм особистим супутником, завжди поруч, завжди готовий вислухати, підтримати… Але ж він і був таким… Я мимоволі закусила губу. От тільки чому тоді від цієї новини мені стало неприємно?

   Та годі! Це просто звичка. Ми були поруч – оце і все пояснення. Людський мозок не любить змін, от він і намагається вчепитися в минуле. Я вдихнула глибше, намагаючись заспокоїтися. Все гаразд. Усе на своїх місцях. Я ж сама не раз казала йому, що він має будувати своє життя. То я не повинна казитися, коли він нарешті це зробив. Й з силою стиснула руки в кулаки, ніби намагаючись роздушити ці чужі, непрохані емоції. Все правильно. А чому тоді так боляче?

 Він піде і я знову залишусь зі своїм собаками, котом, клумбами й тишею. Він спочатку розколотив усе моє тихе болітце, а тепер намірився злиняти. І як довго я буду справляти себе?

   Мда, коли називаєш речі своїми іменами це боляче, але дієво. Ніяких тобі рожевих окулярів, «мій чоловік любить мене, а б’є, бо так сильно любить й боїться чогось там», сувора правда життя, твій чоловік б’є тебе, бо у вас аб’юзивні стосунки…

  З цим треба щось робити.

Й ці думки дещо опечалили мене, тож на появу Яна, я ніяк не відреагувала.  

— Ліно? Щось сталося? – повіяло тривогою в його голосі.

— Втомилася, — чесно відповіла я.

— Від нас? – гіркотою розливається його питання.

Й від келиха я відірвалася, підняла голову й заглянула йому в очі. Стоїть, міцно стиснувши губи, насупивши брови і очікуючи моєї відповіді.

— Просто втомилася. З чого взагалі таке питання?

— Просто…просто ми сваримося  останній час. Не розмовляємо. Ти уникаєш мене. То нам вже час збирати речі? – видихнув він.

— Що?! – округлилися мої очі.

— Ми зловживаємо твоєю добротою. Я розумію…але Софії безпечно…

— Про що ти зараз говориш? – підвищила я голос, перебиваючи його торохтіння.  

— Нам піти? – він нервово облизав нижню губу.

— Я взагалі то думала, що це ти уникаєш мене…

— ЩО? Ні…Я не уникаю, — прошелестів він, —  Просто…ми живемо у твоєму домі…Ти турбуєшся про нас. І Соньці ти потрібна. Я б сам не справився. Я й не справлявся, — повторив він тихіше. —  Коли вона народилася була така маленька, я її навіть на руки боявся взяти. А коли ми залишилися самі…Я не думав…не знав, що…з дитиною може бути так страшно. Я стояв над ліжечком й не знав, що робити. Я ніби все правильно зробив: погодував, переодягнув, заколисав, а вона плаче і плаче. В мене від утоми в голові паморочиться, а вона плаче. І я не розумію, що я роблю не так. Бували моменти, коли я просто сідав поруч з ліжечком й мовчки дивився на неї. Очі закривалися, тіло відмовлялося рухатися, а вона плакала, а я не знав, що ще зробити. Нічого не допомагало. Я ходив по кімнаті, тримаючи її на руках, шепотів якісь дурниці, наспівував колискові, яких навіть не пам’ятав повністю. А вона все одно плакала.

  Він провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти спогади. Я тільки гулко ковтнула. О, я могла зрозуміти його почуття. Сама тільки з них виплуталася.

— Я боявся, — опустив він очі додолу. — Не просто втомлювався — боявся. Кожен день. Кожну ніч. Боявся, що з нею щось не так, що я щось не розумію. Боявся, що зроблю не те, що їй потрібно… Я не знав, що робити…А потім з’явилася ти і стало… легше. Мені подобається повертатися додому. Я їду і думаю, а що в тебе було сьогодні? Подобається, коли ти переповідаєш усі пригоди за день, сваришся на Рекса, ганяєш кота, запаковуєш Марсіка на прогулянку, граєшся з Сонькою. Я приїжджаю, а тут пахне домом. Мені подобаються наші посиденьки…Я скучаю за ними. Подобається бути з тобою. Я не уникаю тебе…не уникаю…Просто, —  він шумно видихнув. – Ти була поряд. Я не знаю…Ти була поряд і все було нормально. А потім ти пішла на побачення. І… — він нервово повів руками. – Ти пішла, а я знову залишився один. І…Ну…Ти ж можеш когось зустріти…І…ВСЬО, — нервово видихнув він.

 Я повільно кивнула, відчуваючи, як щось гаряче підіймається в грудях.

 — То ось у чому справа… — пробурмотіла я, вдивляючись у його напружене обличчя.

Він мовчав, стискаючи пальці в кулак, наче намагаючись втримати в собі щось більше, ніж просто слова.

— Тобто, — я трохи нахилила голову, — ти не уникав мене, а просто... ревнував?

Його погляд смикнувся, він стиснув губи.

— Я… — почав було, але потім замовк.

Я чекала.

— Я не знаю, — нарешті видавив він, підводячи на мене очі, в яких плескалося занадто багато емоцій. — Це не мало так працювати. Ми просто… були разом, це було природно. А потім я уявив, що ти будеш з кимось іншим, що ти більше не будеш приходити, що наші вечори більше не будуть нашими. І це… Він різко зітхнув і запустив руку у волосся. — Це мене дратує. Це нестерпно.