Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Деурбанізація і загострення гендерного диспаритету. Відбувається статево-­вікова трансформація суспільства, що формує стійкі гендерні та вікові диспропорції[110]. Зокрема, частка жіночого населення (до 54 % його загальної чисельності) значно переважає у старших вікових групах[111]. З початку 1990-х років зберігається відносно висока смертність серед чоловіків віком після 25 років[112]. Зростає соціальне навантаження на працююче населення і поступово звужується його демографічна база[113]. Крім того, тривале збереження такої гендерної диспропорції сприяло закріпленню у російському суспільстві «жіночих» рис колективної поведінки (наприклад, інфантильності, легковірності, жалісливості до індивідуальних негараздів людей).

Водночас РФ — єдина краї­на світу, де простежується деурбанізація[114], тобто знелюднення міст. Переважно це відбувається шляхом переселення у райони, наближені до великих мегаполісів. Спостерігається процес вимивання працездатного населення зі значних поселень, внаслідок чого знелюдненими залишаються цілі масиви територій поза великими міськими агломераціями. На цей час 74 % громадян РФ мешкають у містах[115].

Такі процеси істотно обмежують господарське освоєння більшості малозаселених територій та загострюють потребу в трудових мігрантах для більшості регіонів з титульною етнічною групою[116]. Проте трудова міграція з країн зі спорідненим населенням має тимчасовий характер.

Отже, від розпаду СРСР у російському суспільстві накопичуються суспільні ціннісно-­психологічні та соціальні суперечності. Руйнується певна цілісність суспільного простору краї­ни, зростає внутрішнє регіо­нальне напруження, титульна етнічна група втрачає свою формотворчу ініціативу в краї­ні, соціально-­психологічні негаразди підсвідомо озлоблюють мешканців. У суспільстві та еліті зростав запит на соціальну справедливість у формі агресивного і публічного задоволення імперських рефлексій.

5.4. Мобілізаційні групи підтримки гібридної агресії

Перехід влади до реалізації мобілізаційного сценарію вимагає поряд із готовністю суспільства до війни наявності окремих сил, які здатні сформувати соціальний ресурс для досить швидкого розгортання реальних актів агресії. У РФ до таких сил належить низка широких суспільних прошарків та спільнот.

Середні та нижні страти суспільства. Тривалий час середній клас підтримувався російською владою, збагачувався та був її прибічником у відродженні імперських амбіцій та націо­нального великодержавного шовінізму. Саме його творчій та розмаїтій діяльності істеблішмент Росії може завдячувати здатністю знаходити засоби та інструменти підтримки і просування імперських установок у різних сферах соціальної та економічної політики. Висока міжнародна мобільність представників середнього класу забезпечила розгалуженість осередків російської пропаганди і лобіювання у світі по каналах не тільки офіційної дипломатій, а й т. зв. народної дипломатії та бізнес-­дипломатії.

Найбільші здобутки було отримано у сфері культури й інформації. Росія змогла створити відносно самодостатній літературний, кіно-­, серіа­льний, розважальний (музика, ток-­шоу та реаліті-­шоу), експертний та історичний простір, через які інсталювалися як вихідні цінності російської соціальної моделі, так і настановчо-­програмні модуси необхідної думки та поведінки. На території Украї­ни середній клас Росії слугував демонстрації більшої фінансової успішності, ніж представники відповідних соціальних груп україн­ського суспільства, вдало підтримував (особливо в АР Крим, Харківській, Одеській, Донецькій та Луганській областях) ілюзію апріорної щедрості будь-­яких представників Росії.

Водночас невдоволення середнього класу Росії консервацією соціальної мобільності у другій половині нульових років ХХІ ст., потрясіння від глобальної фінансово-­економічної кризи, політична циклічність мали вияв у подіях часів виборів до Держдуми РФ та президентської рокіровки у 2011—2012 рр. Незважаючи на помірність проявів громадянського невдоволення, нове керівництво Росії обрало жорсткий курс на інформаційне та фізичне придушення протестного потенціалу силовими, судовими і пропагандистськими засобами, посиленням політичної цензури та фільтрації, особистою дискредитацією учасників протестного руху.

Також влада Росії свідомо й чітко обрала курс на союз із найнижчими верствами населення, як традиційними для цієї краї­ни, так і тими, що недавно залишили лави середнього класу: робітничим класом, нижчими шарами бюджетників, пенсіонерами, особами без регулярного доходу, декласованими елементами, особами з надмірними кредитами, представниками найпростіших форм низькодохідного підприємництва, цілком залежними від держмонополістів та місцевої влади. Були посилені соціальні програми, орієнтовані на ці версти населення, та найбільшу ставку було зроб­лено на масштабне розгортання технології соціального стравлювання і протиставлення.

Широкого використання набули войовничі ініціативи невеликих мобільних груп максимально реакційного характеру, акції з внесення та гучного обговорення законопроектів на соціальну тематику.

У результаті ідеї участі середнього класу в суспільному житті були успішно нейтралізовані, психологічно десоціалізовані, а протест придушено. Водночас керівництво Росії цілком розуміло, що досягнення контролю над публічними формами невдоволення громадян соціально-­економічним та політичним розвитком не означає досягнення бажаної суспільної інтеграції.

«Електоральні султанати»[117]. Висока неоднорідність економічного розвитку регіонів Росії значною мірою була нейтралізована — з точки зору можливостей каналізації та контролю невдоволення — за рахунок згоди керівництва краї­ни на формування своєрідних територіальних соціальних анклавів з високим ступенем контрольованості соціальної структури з домінуванням певних неофеодальних відносин, утворення сил примусу та переслідування надзвичайної потужності, заграванням з ідеями етнічної чи історичної специфіки (Північний Кавказ, так званий «казацький» край, націо­нальні автономії, окремі регіони Уралу та Сибіру).

Маніпулювання гуманітарними запитами населення цих територій призвело до легітимізації ідей агресивного шовінізму, придушення громадянських свобод, націо­нальної та мовної нетерпимості в Росії. Апелювання до зазначених верств, поблажливість до претензій радикальних псевдовиразників їхніх інтересів сприяло формуванню в Росії атмосфери залякування будь-­яких сил, що претендували на окрему позицію з питань соціального та економічного розвитку краї­ни. Напередодні агресії Росії це забезпечило як домінування моральних настанов агресивного цинізму та соціального шовінізму серед широких верств населення, так і потенціал мобілізації до участі у бойових діях на території Украї­ни (етнічні частини збройних сил РФ, «казацькі» військові формування, бойовики з Чечні, Дагестану та Північної Осетії тощо).

Парамілітарне середовище і найманці. Упродовж останнього двадцятиліття значна кількість громадян РФ брала участь у воєнних конфліктах і на території самої федерації (перша та друга чеченські війни), і за її межами (Придністров’я, Таджикистан, Абхазія, Південна Осетія, Балкани, Сирія). Таких осіб досить багато, проте найбільше — на Північному Кавказі, тобто у вкрай конфліктогенному регіоні.

У результаті тривалих війн, міжетнічних конфліктів та високого рівня криміногенності, а також унаслідок специфіки демографічної ситуа­ції в Чечні, Дагестані, Інгушетії, що характеризується швидко зростаючим населенням з набагато молодшою, ніж загалом по краї­ні, віковою структурою, тут сформувалася ціла група молодих чоловіків, які набули військового досвіду, переслідуються законом і водночас не мають можливостей, а часом і бажання, реалізувати себе в інших, ніж війна та насильство, сферах.

Окрему ланку гібридного воїнства РФ утворюють структури охоронних сил, організованого криміналітету, приватних охоронних підприємств. Хоча їхня професійна діяльність — не предмет дослідження при вивченні соціальних процесів, важливо враховувати, що специфіка відповідної діяльності та середовище людських відносин формує специфічну соціальну групу, добробут та соціальне становище якої залежить не стільки від держави взагалі, скільки від перманентних бойових операцій як таких, безвідносно до їх спрямованості та