Читати книгу - "Герої (не)війни"

винтовка, лупит далеко. Возможно, ВСК («Войсковой Снайперский Комплекс» — російська 9-міліметрова снайперська гвинтівка, призначена для ведення снайперського безшумного й безполум’яного вогню. — Ред.), возможно, «утёс» (крупнокаліберний кулемет, калібр — 12,7. — Ред.), — приєднується до нашої розмови Ігор, який стояв неподалік і чув розповідь «Кока-Коли» про тактику ворога. — У них техника хорошая. А у нас, — Ігор показує старенький автомат Калашникова, який висить у нього через плече, — 80-е года. У них современное оружие.

— Це ви про снайпера говорите? — уточнюю.

— Про любое огнестрельное оружие стрелковое. У нас так не стреляет. Если брать ту же винтовку снайперскую, у них тихая она, совсем не слышно, как стреляют. Хорошее оружие.

— Ага, професійно працюють. Усі професійно, — додає «Кока-Кола». — По їхнім двіженіям, по їхній стрільбі, як вони напрям показують трасерами, вираховують наші позиції, дуже професійно працюють.

— Есть мнение, что здесь, в Донецке, где-то находится школа снайперов. И что они приезжают потом сюда и тренируются, — ділиться чутками Ігор.

— Як на полігоні?

— Ну да.

— По живих мішенях?

— По живым.

Десь неподалік гепає міна. Луна б’є по вухах.

— О, наших соседей уже накрывают, — коментує Ігор.

— У цьому будинку? — вказую я на розбомблену триповерхову будівлю навпроти позицій, де ми стоїмо.

— Нет, это «дом Павлова». Там давно уже никто не дежурит. Его разбомбили. Изначально это очень хороший ориентир был.

— Чому?

— Потому что у нас тут группа зданий — дома. Там дальше — больничка, тоже группа зданий. А это отдельно стоящее здание. Хороший ориентир, и по нему просто не надо прицеливаться, координаты выискивать, ударили и все, — пояснює тонкощі ведення вогню боєць.

— А чому «будинок Павлова»?

— По аналогии с домом Павлова в Сталинграде (будинок майже в центрі міста, який довго утримували і в якому успішно відбивалися від ворога радянські солдати. — Ред.). Потому что до последнего наши оттуда ориентировки давали. Корректировали огонь. Пока совсем уже его не разбили.

— А можна туди, ну хоч на хвилинку?

— Идемте. Но быстро. Через дорогу — перебежками. И долго мы там быть не сможем, заметят — пристрелят, — на цих словах ми швидко, попри протестні крики решти бійців, перебігаємо дорогу, яку контролюють ворожі снайпери. Підбігаємо до «будинку Павлова» — дорогою до будівлі трапляються старі осколки від «граду», численні гільзи, шматки металолому. На повній швидкості вбігаємо у будинок. Усередині — розруха і безлад. На підлозі лежать шматки бетону вперемішку з якимось одягом, на розбитих столах лежать книжки — російська белетристика. Усюди на стінах — вирви від куль та осколків. Забігаємо на третій поверх. Замість стіни і вікна у ньому — величезна діра, а на підлозі — купа цегли з розбомбленої стіни.

Ігор та Микола, ховаючись за рештки стіни, підходять до її краю. Звідси як на долоні видно і посадку, по якій бойовики підповзають до позицій українських бійців, і два українських прапори, встановлені у «сірій» зоні. Попереду, по прямій, за два кілометри від «будинку Павлова», височіють два чималеньких терикони. І рівненька площадка між ними. У Мар’їнці, де у бійців вид на терикон збоку, — його називають «крокодилом». В околицях Красногорівки, де терикон бачать по прямій, йому дали назву «сіськи» — за формою двох гострих насипів.

— Оце дві гори, а оце лєвий уступ — бачите, там, де площадка рівненька? От там їхні позиції, там, де труба видна розжарена, — «Кока-Кола» намагається додати нам «вводних», щоб ми таки побачили, звідки ведуть вогонь сепаратисти. — От оттуда вони і валять. Вони там на возвишеності, і їм дуже зручно по нас стріляти. Вони бачать нас як на долоні.

Озираюся довкола. Те, що за таким орієнтиром бойовикам було стріляти нескладно, видно із внутрішнього стану будівлі. Розумію і те, чому командири не залишили тут жодного поста.

— Гайда назад, — махає рукаю «Кока-Кола», і ми швидко біжимо напівзруйнованими сходами на вихід.

Так само швидко перебігаємо дорогу і за хвилину опиняємося під захистом купи металолому. Тут у нас уже ніхто не поцілить.

— А ким ви були до війни? — віддихавшись, запитую в Миколи Миколайовича.

— Майстер виробничого навчання групи електриків державного аграрного ліцею, — випалює він.

— Так на роботі вас чекають?

— На землі мене чекають, — махає головою «Кока-­Кола». — Поля необроблені вдома стоять.

— І багато полів?

— 20 гектарів.

— Ого, ви нічого собі фермер. І хто все це без вас обробляти буде?

— Кажу ж — нікому. Щас ще просюся, бо нада посіять. Война войною, а землю то оберігаєм яку? Яка не посіяна. Нада б посіять. Отпустіть додому… — на останніх словах «Кока-Кола» робить кумедне жалісне обличчя.

— А що на землі сієте?

— В том году садив подсолнух — хорошо дав. І пшеничка хорошо дала. Цього року ячменю оце купив дві тонни — треба посіять. От воно вам треба... — махає рукою «Кока-Кола».

— Так цікаво ж. А якщо не встигнете посіяти?

— Як не встигну — буду пальці смоктати, — сміється у відповідь боєць.

— Так що, геть нікому допомогти родині, доки чоловік на війні?

— Та ну нема кому, хоть би дров привезли додому. Жінка вдома з двома дітьми і в посадки взимку ходила, і дрова ламала. — «Кока-Кола» кумедно згинає спину і демонструє, чомусь кульгаючи, як його дружина ламала у посадках дрова.

— А дітки хоч великі?

— Хлопець у другий клас ходить. А дівчинці, Яночці, рік і 9 місяців.

— Боже, геть манюня, — виривається у мене.

— Цяця, — з любв’ю і ніжністю говорить Микола. — Цяця моя любима.

— Скучаєте?

— Ух, страшне! Дня немає такого, щоб не скучав. Да, а можна передати жінці спасіба в першу чергу, діточкам спасіба — Максиму, що учиться, і Яночці, що не хворіє. Жінку цілую, обіймаю. І всім привіт, хто підтримував. Так їх багато, так багато, що навіть не знаю, з кого почати, — саркастично закінчує передання «привітів» Микола.

— Важко вам тут, на війні?

Несподівано для мене веселий балагур Микола на це запитання відповідає філософськи:

— Кожній людині Господь дає стільки випробувань, скільки вона може перенести.

— Це ваше випробування?

— Да.

Повертаюся до його побратима Ігоря, щоб розпитати у нього, хто він і звідки. Як з’ясовується, родом чоловік зі столиці. «Троєщина», — гордо рапортує про місце проживання боєць. До війни працював на підприємстві «Київмлин» (це зізнання, враховуючи його гарні знання зброї та російських снайперських гвинтівок, мене дещо здивувало).

На війні він, як і «Кока-Кола», з жовтня 2015 року. А на запитання, яка мотивація була піти на фронт (враховуючи кількість «косарів», яких у столиці нараховується чимало), Ігор просто відповідає:

— Вы хотите услышать от меня какие-то патриотические фразы?

— Ні, хочу почути правду.

— Если не я, то кто? Надо кому-то здесь быть…

Мені нічого додати чи уточнити таку просту і коротку відповідь Ігоря. Вони всі тут, тому що «потрібно комусь» бути.

  «Хто ховається, той не українець»

— Їсти хватає, все хватає, обуті, одіті. Практично у нас немає тут таких гострих потреб у чомусь. Усе є. — З «Хвилею», командиром роти, яка охороняє околиці Красногорівки, я спілкуюся на ходу, повертаючись з позицій та з «будинку Павлова».

Родом він із Рівного. Його дві дочки вже дорослі, одружені. Одна з них мешкає в Ірландії. І звідти щоразу телефонує батьку, щоб