Читати книгу - "Герої (не)війни"

— А коли прийшла повістка, не було бажання заховатися, «відкосити», пересидіти?

Декого з бійців такі запитання обурюють. Але реалії, за яких під час шостої хвилі мобілізації в окремих областях план недовиконали на 40—60 %, підказують: «косарів» серед українських чоловіків чимало.

— Ніколи в житті не зробив би такого. Прийшла повістка — значить, треба. Хто ховається, той не українець. Я так вважаю. А хто українець, мусить зрозуміти, що Україна одна, єдина і повинна такою бути.

— А місцеві тут усі думають, що Україна єдина? Спілкуєтеся з місцевими?

Напівзруйновані оселі, у яких живуть бійці 14-ї бригади, впритул підходять до приватного сектору, де, попри обстріли та небезпеку, живе чимало народу — від стареньких бабусь до молодих дебелих чоловіків, одного з яких ми помічаємо у ході розмови з ротним. Він виходить з будинку, щоб вигуляти свого чималенького пса породи сенбернар.

— Тут є пару сімей, і я не скажу проти них жодного слова. Люди поважають нас. У Кураховому скільки разів були, ніхто проти слова не сказав. Я ще не чув. Ну, один дідок був сказав: «А чого це ви сюди приїхали?» То я з ним навіть балакать не хотів. — «Хвиля» безнадійно махає рукою.

— А як хлопці ваші почуваються? Усе ж майже півроку на передовій? Важко працювати з людьми, якщо не всі мотивовані та патріотичні?

— Якщо у мене було в розпорядженні 1200 чоловік, то чого мені з людьми не робить? Це ж не те, що я з однією людиною говорю чи з двома. Просто треба бути психологом. І все.

— А ви психолог? — уважно зазираю йому в очі.

— Кожна людина психолог, — просто відповідає «Хвиля». — І кожна людина знає, як із кожним говорить. Головне тут — щирість.

— А на передовій не плануєте залишитися після демобілізації? Зі своїми хлопцями? Підписати, приміром, контракт?

— Ні. Мене чекають удома, на роботі. Я хочу робити те, що вмію. Хочу виконувати свої обов’язки. Хліб сіяти, збирати і годувати армію…

  То дощ, то «град»

— А у нас вдень тихенько завжди.

— Не завжди. Я була у вас вдень. Стріляли.

— Ну, то можна сказати, що тихенько. — З «Купером», високим кремезним чолов’ягою років під сорок, з рудим волоссям та зачіскою «шапочка», яка прикриває лише маківку на чисто голеній голові, — ми спілкуємося на ходу. Боєць — наш провідник. На поле, де вчора впали «гради». До того з важкої реактивної артилерії у цих краях — у полях Красногорівки — не стріляли вже місяців зо три.

— Після заходу сонця все зазвичай починається?

— Так. І до ранку.

Екіпіровка «Купера» — український камуфляж, на який досі, навіть після його доопрацювання, скаржаться бійці. Бушлат. І високі гумові чоботи. Коли армія стоїть у полях, цей вид взуття — єдино можливий і взимку, і влітку. Болото тут подекуди може доходити до колін.

За 20 хвилин прогулянки полями — благо, ця територія поблизу населеного пункту не замінована — дістаємося пункту призначення. На полі неозброєним оком видно, як падали снаряди від «граду», — вирви на відстані 50 метрів одна від одної. Розміром геть різні.

— Це тому, що «начинка» снарядів різна. Тут, — «Купер» вказує на найбільшу на полі яму заввишки з людину і діаметром метрів з півтора, — упав снаряд з протибліндажною, розривною «начинкою». А там — наступна яма в рази менша — приземлився звичайний осоколочний снаряд.

— А звідки стріляли, можна визначити?

— Та ми бачили звідки. Таке важко не побачити й не почути. Хоча все відбулося дуже швидко, — згадує боєць. Та й і по вирві видно, як і звідки падали снаряди, — показує на ями «Купер».

— Так звідки?

— Зі Старомихайлівки, неподалік Донецька. Вони там важку техніку час від часу на площадку викочують і стріляють — то по нас, то по населенню.

Усередині величезної ями знаходжу шматок від «граду». По краях вирви земля чорна — обпалена вогнем після приземлення та розриву снаряда. До крайніх осель звідси менше кілометра. Цієї ночі, подумалося мені, на цьому краю Красногорівки люди навряд чи спали.

— А як родина переживає усю цю вашу «відпустку» на сході? — поновлюється діалог про особисте життя «Купера» дорогою назад.

— Та я не дуже розказую по телефону, що тут і як тут. Навіщо? Щоб зайвий раз переживали? Вони і так дивляться постійно телевізор. Переживають.

— А хто вдома чекає?

— Дружина, дитина, батьки.

— Доросла дитина?

— Дев’ять років, дівчинка Настя.

— Пишається батьком?

— Звичайно, ще й як! — згадавши про доньку, «Купер» тепло посміхається. — Дзвонить постійно: «Коли вже будеш вдома?» — «Скоро», — кажу.

Як з’ясовую у ході розмови, до війни «Купер» працював на себе. У якій саме сфері — не уточнює. Що робитиме після демобілізації, ще не знає. Може, навіть залишиться на фронті — підпише контракт. Бо саме в армії, зізнається, бачить зміни, яких дуже бракує в мирному житті.

— А ставлення до життя у вас змінилося після того, як потрапили на передову?

— До життя не змінилося. До влади змінилося. Розчарувався трохи. Хоча є позитивні здвиги, в хорошу сторону, і в армії в тому числі. Не можу сказати, що все так погано.

— Армії у нас взагалі не було до цього.

— Да, не було.

Свого часу «Купер» проходив вишкіл у радянській армії, де опанував фах розвідника. Коли призвали до лав української армії, довелося перекваліфіковуватися.

— У начальному центрі «Десна» нас перевчали на інші спеціальності. Два місяці курси були, а потім уже по бойових частинах розподілили. Так що там нас не довчали, а фактично перевчали. Ну, то не проблема, тому що у нас у кожному підрозділі фактично всі посади мають бути взаємозамінні.

— Такий собі універсальний солдат?

— Ну, майже. Тому кожного тягнути сюди не треба. Треба тягнути тих, хто сознательно йде. Людина має розуміти, чим буде займатися і що від неї вимагають.

З місцевими «Купер» майже не спілкується — часу, каже, не має. Та й не так і часто, зізнається, бійці вибираються у місто з полів, де зосереджені їхні блокпости. Хіба за цигарками чи чимось смачненьким.

— А як спілкуєтеся з місцевими? Які настрої у них переважно?

— Настрої різні. Є люди, які радуються тому, що ми тут. Є такі, що скоса дивляться і нічого не кажуть.

— А такі, що матюкають вас тихенько, є?

— Є й такі. Але поодинокі випадки.

— Розмовляєте з людьми, пояснюєте, доносите інформацію?

— Пояснюємо, стараємося, але тут усе дуже запущено. От візьмімо Красногорівку — тут же українського телебачення ніде немає.

— І вони так далі «Рашу» і дивляться?

— І «Рашу», і «Оплот», і всю цю їхню фігню. Важко, да. Бо у них там в голові такий каламбур…

  «Прості люди, такі самі, як ми…»

— Ну, до липня ще служити, це шоста хвиля мобілізації. А там, якщо треба буде, продовжимо службу стільки, скільки буде необхідно. Бо нас же мобілізували на особ­ливий період. І в указі не вказано термін дії цього самого періоду.

«Тренера» — широкоплечого бійця років під 50 з добрим щирим обличчям та відчутним західноукраїнським акцентом ми зустріли на КПВВ «Зайцеве». Військовослужбовці 59-ї окремої мотопіхотної бригади, де служить і наш новий знайомий, охороняють блокпост від можливого нападу та провокацій з боку бойовиків. Терористи тут геть близенько — метрів за 400 у лісосмузі, яка підходить прямо до дороги, де відкрили новий пункт пропуску.

«Тренер» родом