Читати книгу - "Герої (не)війни"

— Якраз дітки залишилися у мене — 9, 10, 11-й класи. Я треную такий вид спорту, як гандбол, і у мене дітки призери і чемпіони області у різних вікових групах. У нас дитячо-юнацька спортивна школа районного масштабу, у якій культивується шість видів спорту: бокс, вільна боротьба, лижні гонки, футбол, гандбол і плавання. І тренери працюють по району, де є кращі бази, де є кращі осередки і умови для цього.

Спортивний фах на передовій бійцю знадобився. Але, як не дивно, не фізична підготовка, яка на фронті — справа другорядна.

— Гандбол дорівнюють до такого виду спорту, як хокей і тому подібне. А це силові єдиноборства. А в силових єдиноборствах формується характер. Формується фізичний гарт і, головне, дух моральний. Бо якщо тут немає морального духу, на передовій, то немає що робити. Можна після першого ж обстрілу не тільки себе підставити, але й підвести своїх колег. Тут люди, будемо казати, не тільки фізично сильні, а й сильні духовно. Якщо людина сильна духом, вона витримає любі випробування.

Мобілізований у липні 2015-го на передову у прифронтове Золоте «Тренер» потрапив за кілька місяців — у вересні. Тут він швидко потоваришував із побратимами і місцевою фауною. Як і всюди на передовій, на цьому блокпосту у бійців чимало тварин. Серед них кудлатий Ігорьок — кумедний, нечесаний і немитий, але вірний і надійний пес, названий на честь свого господаря, за яким він — як хвостик. «Тренер» Ігорька любить і часто, зізнається, годує його смачненьким — з того, що передають рідні.

Удома в нього дружина, син, невістка і двоє маленьких онуків. Невістка — через примхи долі — родом звідси, з Луганщини. Землі, яку нині захищає «Тренер».

— Мій син був тут на роботах будівельних, познайомився з дівчиною і женився. У Луганській області. Зараз вони живуть у нас, у Західній Україні. Вони мені подарували двох чудових онуків — Ксеню і Юрчика, — і без того широке обличчя «Тренера» розпливається у посмішці.

«Якщо родом з Луганщини, значить, місцевих він трішки знає. Принаймні розуміє», — майнуло у мене в голові.

— А от різницю між заходом України і сходом, про яку так багато кажуть і пишуть, ви особисто бачите?

— З мирним населенням ми тут спілкуємося небагато, — каже «Тренер», — хіба з тими, хто проходить на шахту працювати або повертається додому. У нас тут далі є такий район Золотого, «Родіна» називається. От ми з ними і говоримо. Що я вам можу сказати? Прості робітники, прості люди, такі самі, як і ми. І, на мою думку, вони війни не хочуть. Не хочуть так само війни, як на сході, так і на заході. Їх просто в той час неправильно орієнтували, декого обдурили, будемо так казати — отою пропагандою російською, кремлівською, вони піддалися на провокації. А дехто просто слабкий духом був.

— Але ж на референдум хтось ходив? І за ДНР/ЛНР хтось голосував?

— Коли той був референдум їхній — псевдореферендум, — я думаю, що там більшість людей голосувала і ставила ті плюси-мінуси тільки під дулом автоматів. А основна маса населення, я думаю, не хотіла цього розбрату, що вони тут творили. Ми тут стоїмо не для того, щоб була війна і щоб стріляли. Ми тут тримаємо цю лінію оборони для того, щоб тут не ступила нога супостата. І щоб тут встановити мир. Тільки мир…

Ми ще кілька хвилин спілкуємося з «Тренером», який цитує вірші, присвячені побратимам. І передає вітання усім жінкам України. Розмовляти з ним мені приємно — він відкритий і щирий. І жодна війна, жодні обстріли, жодні далекі від ідеальних умови — а на передовій вони майже завжди — не змінили цього чоловіка.

Тож, вдивляючись у чесне, щире обличчя бійця, я геть не хочу говорити йому про свої спостереження. З місцевим населенням — причому як Луганщини, так і Донеччини, і з окупованих територій також, — я розмовляла багато. І зробила невтішні висновки: різниця між людьми тут, на сході, і там, на заході, таки існує. Принаймні, за кількістю тих, кому байдужа доля країни і кому все одно, «з ким і при кому жити». Головне — щоб гарно годували. І не стріляли. Тут таких, на жаль, більше…

  «Підете на дембель — сумувати будете»

— Я приехал осенью, в столовой было скучно, сыро и неуютно. Это то место, где люди общаются. Я позвонил своим друзьям, жене и директору, и они прислали тарелку. Мы ее покрасили, и у нас теперь кабельное телевидение.

З «Будьонним» — веселим, життєрадісним, жартівливим заступником командира 10-го батальйону 59-ї бригади по роботі з особовим складом (по-старому — замполіт) — я зустрілася в Золотому. Він зголосився супроводжувати знімальну групу, а заразом зізнався: поїхав, щоб побачитися зі своїми бійцями (штаб 10-го батальйону розташований за кілька кілометрів від передових українських позицій). Після відвідин пункту пропуску ми завітали до лісу — подивитися, як живуть та воюють бійці батальйону менш ніж за кілометр від передової. Найперше, на що звернув нашу увагу «Будьонний», — супутникова тарілка, пофарбована у колір хакі. Це його гордість, бо і тут, у глухому лісі, за кілька кілометрів від цивілізації, солдати віднедавна мають можливість дивитися українське телебачення.

До теленовин замполіт регулярно додає і свіжу пресу. От і сьогодні несе в їдальню, яка тут править і за кіно-, а іноді й за актовий зал, цілий стос газет, з-за яких його ледь видно.

— Есть солдаты, которые читают художественную литературу. Спрашивают: «А нету ничего в библиотеке почитать?»

— А що, класику читають?

— Ну почему? И классику, и детективы. Мы всё разрешаем читать. Вот и газетки сейчас будут. С удовольствием, кстати, разбирают.

Що саме за газети приніс замполіт солдатам, я продивитися не встигаю — ми швидко дістаємося до місця № 1 у списку «Будьонного». Їдальня, вона ж актовий та кінозал, — перша наша зупинка. Щоб потрапити у «святая святих», потрібно спуститися під землю.

— Мальчики, археологи! — цитує героїв фільму «Два плюс три», спускаючись крутими сходами, веселий командир. — Здрасьте, я вам телевидение привез, — це він звертається вже до місцевого шеф-кухаря, який цієї миті чаклує над велетенським казаном в імпровізованій кухні.

— Что у нас на обед? Супчик! От мы вас сейчас и покормим. — «Будьонний» широким жестом запрошує мене за великий дерев’яний стіл, розрахований щонайменше осіб на 30, а якщо потіснитися — і на всі 40.

У їдальні тепло й затишно. Нагорі — на імпровізованій підставці — невеликий телевізор, який працює через супутник, що ми бачили на вулиці. У просторій кімнаті-землянці чисто й охайно. І як штрих до майже домашньої обстановки — якщо не враховувати, що стіни у цієї оселі земляні, — сірий красивий кіт, який горнеться до ніг шеф-кухаря.

— Я армію не об’їдаю, — сміюся у відповідь на запрошення «Будьонного» на обід.

— Ой, что-то мне подсказывает, — жартівливо-критично дивиться на мене замполіт, — что вы ее ну никак не объедите.

Гречаний суп, щедро приправлений солдатською тушонкою, парує і вабить неймовірним запахом. Я аж надто швидко як для людини, принцип якої — не об’їдати армію, здаюся і даю себе вмовити — надто нестерпні пахощі гуляють підземною їдальнею. Особливо для мого абсолютно порожнього від самого ранку шлунка.

Нутрощі обпалює гаряча юшка, а я подумки зауважую, що за калорійністю ця страва, певне, поб’є всі рекорди того, що я куштувала досі. Я ще й половини миски не з’їла, як організм просигналізував, що він ситий і задоволений обідом.

Дякую шефу за смачну страву і крокую до