Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Сюди Любистку! Сюди! — закричав він. — У хміль!

Раптом він побачив груди коня одразу перед собою, а наступної миті на нього наїхали. Він відштовхнувся від коня, наче від скелі, й упав навзнак, від удару об землю в очах у нього потемніло. Попри це перекотився набік, за хмелеві тички, уникаючи копит. Спритно підхопився, але в цю мить на нього наїхав другий вершник, знову зваливши. А потім хтось упав на нього, притиснувши до землі.

А потім був блиск і різкий біль у потилиці.

І темрява.

VІ

Рот був повен піску. Коли схотів його виплюнути, зрозумів, що лежить обличчям до землі. Коли схотів ворухнутися, зрозумів, що зв’язаний. Трохи підняв голову. Почув голоси.

Лежав він на лісовому смітті, одразу біля соснового стовбура. За якихось двадцять кроків стояло кілька розсідланих коней. Бачив їх крізь пір’їсту папороть, нечітко, але один із тих коней, безсумнівно, був гнідим Любистка.

— Три мішки кукурудзи, — почув він. — Добре, Торкве. Дуже добре. Ти зумів.

— Це ще не все, — сказав бекаючий голос, що міг бути лише голосом диявола-сільвана. — Глянь-но, Галарре. Ніби квасоля, але суцільно біла. І яка велика! А оце зветься рапс. Вони з того роблять олію.

Ґеральт міцно заплющив і знову розплющив очі. Ні, це був не сон. Диявол і Галарр, ким би той не був, послуговувалися Старшою Мовою, мовою ельфів. Але слова «кукурудза», «квасоля» і «рапс» були на загальній.

— А це? Що воно? — запитав той, кого звали Галарром.

— Насіння льону. Льон, розумієш? Сорочки роблять із льону. Це набагато дешевше, аніж шовк, і міцніше. Метод обробки, як мені здається, доволі складний, але я визнаю, що і як.

— Аби тільки прийнявся отой твій льон, аби не пропав у нас, як ріпа, — поскаржився Галарр, як і раніше користуючись чудернацьким волапюком. — Намагайся роздобути нові саджанці ріпи, Торкве.

— Не бійся, — бекнув диявол. — Із цим тут проблеми немає, тут усе росте, наче холера. Роздобуду вам, не бійтеся.

— І ще одне, — сказав Галарр. — Довідайся нарешті, у чому суть їхнього трипілля.

Відьмак обережно підняв голову і спробував повернутися.

— Ґеральте… — почув він шепіт. — Ти очуняв?

— Любистку… — прошепотів у відповідь. — Де ми… Що з нами…

Любисток тільки стиха застогнав. Із Ґеральта було досить. Він вилаявся, напружився й перекотився набік.

Посеред галявини стояв диявол, який мав, як стало відомо, звучне ім’я Торкве. Завантажував на коней мішки, саки, в’юки. У цьому йому допомагав худорлявий високий єгомосць, що міг бути тільки Галарром. Він, почувши рух відьмака, повернувся. Волосся його було чорним, із помітним темно-синім відтінком. Мав він загострені риси й великі блискучі очі. І гострі кінчики вух. Галарр був ельфом. Ельфом з гір. Чистої крові Ен Сейдхе, представник Старшого Народу.

Галарр не був єдиним ельфом поблизу. На краю галявини сиділо їх іще шестеро. Один потрошив Любисткові в’юки, другий бринькав на лютні трубадура. Інші, зібравшись навколо розв’язаного мішка, жадібно пожирали ріпу й сиру моркву.

— Yanadain, Торувіель, — сказав Галарр, вказуючи рухом голови на в’язнів. — Vedran! Enn’l!

Торкве підскочив і забекав.

— Ні, Галарре! Ні! Філавандрель заборонив! Ти забув?

— Ні, я не забув. — Галарр перекинув два зв’язані мішки через спину коня. — Але треба перевірити, чи, бува, вони не ослабили пута.

— Чого ви хочете від нас? — застогнав трубадур, у той час як інший ельф, притиснувши його коліном до землі, перевіряв вузли. — Чому ви нас зв’язали? Що вам треба? Я Любисток, пое…

Ґеральт почув звук удару. Повернувся, викручуючи шию.

Ельфійка, що стояла над Любистком, мала чорні очі й волосся кольору воронового крила, що буйно спадало на плечі, тільки на скронях заплетене у дві тоненькі косиці. Носила вона короткий шкіряний кабатик поверх вільного крою сорочки із зеленого сатину й тісні вовняні легінси, заправлені в чоботи для верхової їзди. Стегна обмотала кольоровою хусткою, що сягала вище колін.

— Que glosse? — запитала вона, дивлячись на відьмака і граючись руків’ям довгого кинджала на поясі. — Que l’en pavienn, el’ea?

— Nell’ea, — заперечив він. — T’en pavienn, Aen Seidhe.

— Ти чув? — Ельфійка повернулася у бік товариша, високого сіда, який навіть не думав перевіряти пута Ґеральта й бринькав на лютні Любистка з байдужим виразом на обличчі. — Ти чув, Ванадаіне? Мавполюд уміє говорити! Уміє навіть бути зухвалим!

Сейдхе знизав плечима. Пір’я, що декорували його куртку, зашелестіло.

— Ще одна причина, аби вставити йому кляп, Торувіель.

Ельфійка схилилася над Ґеральтом. Мала вона довгі вії, ненатурально бліду шкіру й сухі потріскані губи. Носила довге намисто з різьблених шматочків золотої берези, нанизаних на ремінець, кілька разів обернене навколо шиї.

— Ну, скажи щось ще, мавполюде, — прошипіла вона. — Побачимо, на що здатна твоя звикла гавкати горлянка.

— А що, тобі привід потрібен, — відьмак із зусиллям перевернувся на спину й виплюнув пісок, — аби вдарити зв’язаного? Бий без приводу, я ж бачив, що це тобі подобається. Дай собі волю.

Ельфійка випросталася.

— На тобі я вже дала собі волю, до того ж коли руки у тебе були вільні, — сказала вона. — Це я наїхала на тебе конем і дала по пиці. І знай, що саме я з тобою покінчу, коли прийде час.

Він не відповів.

— Я б охоче пришила тебе зблизька, дивлячись в очі, — продовжувала ельфійка. — Але ти так страшно смердиш, людино. Я застрелю тебе з лука.

— Твоя воля. — Відьмак стенув плечима, наскільки дозволяли йому мотузки. — Ти зробиш, що захочеш, шляхетна Ен Сейдхе. У зв’язану й нерухому ціль ти маєш влучити.

Ельфійка встала над ним, розставивши ноги, схилилася й блиснула зубами.

— Маю, — прошипіла. — І влучу, куди схочу. Але можеш бути певен, що не загинеш від першої стріли. І від другої. Намагатимуся, аби ти відчував, що помираєш.

— Не підходь так близько, — скривився він, вдаючи огиду. — Страшно смердиш, Ен Сейдхе.

Ельфійка відскочила, крутнула вузькими стегнами і з розмаху копнула його у бік. Ґеральт скорчився і скрутився, знаючи, куди саме вона має намір копнути його вдруге. Вдалося, отримав лише у стегно, але так, що аж зуби задзвонили.

Високий ельф, який стояв поруч, акомпанував ударам різкими акордами на струнах лютні.

— Облиш його, Торувіель! — забекав диявол. — Здуріла? Галларе, накажи їй припинити!

— Thaesse! — крикнула Торувіель і копнула відьмака знову.

Високий сід різко шарпнув струни, й одна порвалася із протяжним стогоном.

— Досить! Досить, на богів! — нервово кричав Любисток, борсаючись і смикаючись у мотузках. — Чого ти знущаєшся з нього, дурна дівко? Дай нам спокій! А