Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

Торувіель повернулася до нього зі злою гримасою на потрісканих губах.

— Музика! — гарикнула. — Людина, але музика! Лютніст!

Вона мовчки вихопила інструмент з рук високого ельфа і з розмаху розтрощила лютню об стовбур сосни, кинула обплутані струнами рештки на груди Любисткові.

— На коров’ячому рогові тобі грати, дикуне, а не на лютні.

Поет сполонів, губи його затремтіли. Ґеральт, відчуваючи холодну лють, що здіймалася десь усередині, притягнув поглядом чорні очі Торувіель.

— Що витріщаєшся? — просичала ельфійка, схиляючись. — Брудний мавполюде! Хочеш, щоб я виколола тобі ті гадючі очі?

Намисто її зависло прямо над ним. Відьмак напружився, різко зірвався, ухопив намисто зубами й сильно смикнув, підгинаючи ноги і перекочуючись убік. Торувіель втратила рівновагу й звалилася на нього. Ґеральт борсався у мотузках, наче викинута на берег риба, притис ельфійку, відхилив голову назад так, що аж хруснуло в хребті, і з усієї сили вдарив її чолом в обличчя. Торувіель завила й захлинулася.

Його жостко стягнули з неї, тягнучи за волосся та вбрання, підняли. Хтось його вдарив, він відчув, як перстень тне шкіру на вилиці, ліс перед очима затанцював і поплив. Устиг помітити, як Торувіель зривається на коліна, побачив кров, що текла в неї з носа й рота. Ельфійка вихопила кинджал з піхов, але раптом заклякла, згорбилася, схопилася за обличчя і звісила голову між колін.

Високий ельф у прикрашеній строкатим пір’ям куртці вийняв кинджал із її руки, підійшов до відьмака, якого тримали. Посміхнувся, піднімаючи вістря. Ґеральт бачив його вже крізь червоне, кров з чола, розтятого об зуби Торувіель, заливала йому очі.

— Ні! — забекав Торкве, підскакуючи до ельфа й виснучи на руці. — Не вбивай! Ні!

— Voerle, Vanadain, — пролунав раптом гучний голос. — Quess aen? Caelm, evellienn! Галарр!

Ґеральт повернув голову, наскільки дозволяла рука, що вчепилася в його волосся.

На галявину виїхав білосніжний кінь, гриву мав довгу, м’яку, шовковисту, наче жіноче волосся. Волосся вершника, який сидів у багатому сідлі, було такого самого кольору, стягнуте на чолі стрічкою, оздобленою сапфірами.

Торкве, побекуючи, підскочив до коня, ухопився за стремено й засипав біловолосого ельфа потоком слів. Сейдхе перервав його владним жестом й зіскочив з сідла. Наблизився до Торувіель, яку підтримували двійко ельфів, обережно відвів від її обличчя закривавлену хустку. Торувіель болісно зойкнула. Сейдхе покрутив головою і повернувся до відьмака, підійшов ближче. Його чорні палаючі очі блискотіли, неначе зорі, на блідому обличчі й були оточені синцями, наче він кілька ночей поспіль не знав сну.

— Ти кусаєшся навіть зв’язаний, — сказав він тихо, позбавленою акценту спільною. — Наче василіск. Я зроблю з того висновки.

— Торувіель почала, — забекав диявол. — Копала його, зв’язаного, наче розум втратила…

Ельф знову жестом наказав йому мовчати. За його коротким наказом інші сіди перетягнули відьмака й Любистка під сосну, прикрутивщи пасками до стовбура. Потім усі схилилися біля пораненої Торувіель, заслонивши її. Ґеральт чув, як вона якоїсь миті крикнула й забилася у їхніх руках.

— Я того не хотів, — сказав диявол, який лишився біля них. — Не хотів, людино. Не знав, що вони з’являться акурат тоді, коли ми… Коли вони тебе оглушили, а твого друга зв’язали, я просив, щоб вони кинули вас там, у хмелі. Але…

— Вони не могли залишати свідків, — пробурмотів відьмак.

— Вони ж нас не вб’ють? — застогнав Любисток. — Вони ж нас не…

Торкве мовчав, ворушачи м’яким носом.

— Холера, — знову застогнав поет. — Уб’ють нас? Про що йдеться, Ґеральте? Свідками чого ми стали?

— Наш козлорогий приятель виконує у Долині Квітів особливу місію. Вірно, Торкве? На прохання ельфів краде насіння, саджанці, рільничі знання… Що ще, дияволе?

— Що вдасться, — бекнув Торкве. — Усе, чого вони потребують. А покажи мені таку річ, якої вони не потребують. Вони голодують у горах, особливо взимку. А про рільництво й поняття не мають. Доки приручать яку-ніяку худобу чи птицю, доки повирощують щось на своїх гірських полях… Вони не мають на те часу, людино.

— Хєр там мені є діло до їх часу. Що я їм зробив? — застогнав Любисток. — Що я їм поганого зробив?

— Подумай добре, — сказав біловолосий ельф, наблизившись беззвучно. — І, може, ти сам зумієш відповісти собі на це запитання.

— Він просто мститься за всі кривди, яких ельфи зазнали від людей, — криво посміхнувся відьмак. — Йому байдуже, кому мститися. Нехай тебе не вводять в оману його шляхетна зовнішність і вишукана мова, Любистку. Він нічим не відрізняється від тієї чорноокої, яка нас копала. Йому треба на комусь зігнати свою безсилу ненависть.

Ельф підняв розбиту на друзки лютню Любистка. Хвильку дивився на знищений інструмент, нарешті відкинув його у кущі.

— Якби я хотів дати волю ненависті чи бажанню помсти, — сказав він, граючись рукавичками з м’якої білої шкіри, — то увірвався б у долину серед ночі, спалив би посади й вирізав би мешканців. Дитяча забавка, вони навіть сторожі не виставляють. Не бачать і не чують нас, коли ходять до лісу. Чи може бути щось простіше, щось легше, аніж швидка, тиха стріла з-за дерева? Але ми не влаштовуємо на вас полювання. То ти, людино з дивними очима, влаштувала полювання на нашого приятеля, сільвана Торкве.

— Ееее, це перебір, — бекнув диявол. — Яке там полювання. Побавилися ми трохи…

— Це ви, люди, ненавидите усе, що відрізняється від вас, нехай навіть лише формою вух, — продовжував спокійно ельф, не звертаючи на козлорогого уваги. — Для того ви одібрали у нас нашу землю, вигнали нас із наших домівок, випхали у дикі гори. Ви зайняли нашу Дол Блатанна, Долину Квітів. Я — Філавандрель ен Фідайль зі Срібних Веж, з роду Фелеаорнів з Білих Кораблів. Нині, вигнаний і витіснений на край світу, я Філавандрель з Краю Світу.

— Світ великий, — буркнув відьмак. — Можемо поміститися. Місця досить.

— Світ великий, — повторив ельф. — Це правда, людино. Але ви той світ змінили. Спочатку змінювали ви його силою, вчиняли з ним так, як із усім, що потрапляло вам у руки. Тепер схоже, що світ почав до вас пристосовуватися. Прогнувся під вас. Піддався вам.

Ґеральт не відповів.

— Торкве каже правду, — продовжував Філавандрель. — Так, ми голодуємо. Так, загрожує нам погибель. Сонце світить інакше, повітря інше, вода вже не та вода, якою вона була. Те, що колись ми їли, що ми вживали, гине, дрібніє, пропадає. Ми ніколи не обробляли землі, не дерли її, на відміну від вас, людей, не роздирали сапами та сохами. Вам земля платить криваву данину. Нас вона обдаровувала. Ви видираєте з землі скарби силою. Для нас земля родила й квітла, бо нас вона кохала. Що ж,