Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Замість того щоб красти зерно, можна його купувати. Стільки, скільки ви потребуєте. Ви ж усе ще маєте багато речей, які люди незвичайно цінують. Ви можете торгувати.

Філавандрель посміхнувся презирливо.

— З вами? Ніколи!

Ґеральт наморщився, ламаючи засохлу на щоці кров.

— Хай вас дияволи візьмуть разом із вашою зухвалістю і презирством. Не бажаючи співіснувати, ви самі себе прирікаєте на погибель. Співіснувати, знайти своє місце — це ваш єдиний шанс.

Філавандрель сильно нахилився вперед, очі його блиснули.

— Співіснувати на ваших умовах? — запитав він інакшим, але все ще спокійним тоном. — Визнавши ваше домінування? Утративши свою ідентичність? Співіснувати — як хто? Раби? Парії? Співіснувати з вами через мури, якими ви відгородилися від нас у містах? Співіснувати з вашими жінками і йти за те на шибеницю? Незворушно дивитися, що відбувається на кожному кроці з дітьми — результатами такого співіснування? Чому ти уникаєш мого погляду, дивна людино? Як тобі вдається співіснувати з ближніми, від яких ти усе ж дещо відрізняєшся?

— Справляюся. — Відьмак глянув йому просто в очі. — Якось справляюся. Бо мушу. Бо не маю іншого виходу. Бо якось я зумів угамувати у собі пиху й гординю інакшості, бо зрозумів, що пиха й гординя хоча і захист, але захист жалюгідний. Бо я зрозумів, що сонце світить інакше, бо щось змінюється, і не я є центром тих змін. Сонце світить інакше й світитиме, безглуздо кидатися на нього із сапою. Треба визнавати факти, ельфе, треба того навчитися.

— Ви саме цього й прагнете, правильно? — Філавандрель стер зап’ястям піт, який виступив на блідому чолі над білими бровами. — Це ви бажаєте нав’язати іншим? Переконання, що прийшов ваш час, ваша людська ера та епоха, що те, що ви робите з іншими расами, настільки ж природно, як і схід чи захід сонця? Що всі мусять із тим погодитися, прийняти це? І ти мені докоряєш пихою? А що проголошуєш ти? Чому ви, люди, не визнаєте той факт, що у вашому пануванні над світом не більше природності, аніж у вошах, що розплодилися на кожусі? Так само ти міг би запропонувати мені співіснувати з вошами, так само я слухав би вошей, якби взамін на визнання їхньої перемоги вони погодилися на спільне користування кожухом.

— То не витрачай часу на дискусію з таким неприємним інсектом, ельфе, — сказав відьмак, ледь стримуючись. — Дивує мене, як сильно ти прагнеш у такої воші, як я, пробудити відчуття вини й каяття. Ти жалюгідний, Філавандрелю. Ти озлоблений, ти прагнеш помсти й усвідомлюєш власне безсилля. Давай, прохроми мене мечем. Помстися у моїй особі всій людській расі. Побачиш, наскільки тобі полегшає. Копни мене перед тим у яйця чи у зуби, як ота твоя Торувіель.

Філавандрель відвернувся.

— Торувіель хвора, — сказав він.

— Знаю я ту хворобу і її симптоми. — Ґеральт сплюнув через плече. — То, що я їй прописав, повинно допомогти.

— І справді, розмова ця не має сенсу. — Філавандрель устав. — Прикро мені, але ми мусимо вас убити. Помста тут ні до чого, це чисто практичне рішення. Торкве мусить і надалі виконувати своє завдання, і ніхто не має права підозрювати, для кого він це робить. Ми не витримаємо війну з вами, а торгувати й обмінювати не станемо. Ми не настільки аж наївні, щоб не розуміти, чиїм форпостом є ваші купці. Хто за ними приходить. І якого роду співіснування приносить.

— Ельфе, — відгукнувся тихо Любисток, який дотепер мовчав. — Я маю приятелів. Людей, які дадуть за нас викуп. Якщо забажаєш, то і їжею. Будь-чим. Подумай про це. Адже вкрадене насіння вас не врятує…

— Нічого їх не врятує, — перебив Ґеральт. — Не принижуйся перед ним, Любистку, не благай його. Це безглуздо й жалюгідно.

— Для того, хто живе так коротко, — вимушено усміхнувся Філавандрель, — ти надто презирливо ставишся до смерті, людино.

— Раз мати народила, раз і помирати, — спокійно сказав відьмак. — Філософія саме для вошей, вірно? А твоя довговічність? Шкода мені тебе, Філавандрелю.

Ельф здійняв брови.

— Поясни, чому саме.

— Ви жалюгідно смішні, Філавандрелю, із краденими мішечками насіння на в’ючних конях, зі жменькою зерна, із тими крихтами, завдяки яким хочете вижити. І з цією вашою місією, яка має вас відволікти від думок про скору загибель. Бо ти ж уже знаєш, що це — кінець. Нічого не зійде і не вродиться на плоскогір’ях, нічого вже вас не врятує. Але ви довговічні, житимете довго, дуже довго, зарозуміло обравши ізоляцію, щоразу слабші, нечисленні, щоразу більш озлоблені. І ти знаєш, що тоді станеться, Філавандрелю. Ти знаєш, що тоді, у розпачі, юнаки з очима столітніх старців і дівчата — відцвілі, ялові й хворі, такі, як Торувіель, — поведуть у долини тих, хто ще зможе тримати в руках мечі та луки. Ви зійдете у квітучі долини назустріч смерті, прагнучи померти гідно, у битві, а не в ліжках, вас укладуть анемія, туберкульоз та скорбут. Тоді, довговічний Ен Сейдхе, ти пригадаєш мене. Пригадаєш, що було мені тебе шкода. І зрозумієш, що я мав рацію.

— Час покаже, хто мав рацію, — тихо сказав ельф. — І в цьому — перевага довговічності. Я маю шанс у тому переконатися. Нехай завдяки отій краденій жменьці збіжжя. Ти ж такого шансу не матимеш. Помреш за хвилину.

— Пощади хоча б його. — Ґеральт рухом голови вказав на Любистка. — Ні, не через патетичне милосердя. З розуму. Про мене ніхто не згадає, а за нього захочуть помститися.

— Ти низько оцінюєш мій здоровий глузд, — сказав ельф після короткого зволікання. — Якщо він виживе дякуючи тобі, то, без сумніву, почуватиметься зобов’язаним помститися за тебе.

— І не сумнівайся! — вибухнув Любисток, блідий наче смерть. — І не сумнівайся, сучий сину! Убий мене також, бо я обіцяю тобі, що інакше підніму проти вас цілий світ. Побачиш, що зможуть воші з кожуха! Ми прикінчимо вас, хай би ми мали навіть зрівняти із землею ті ваші гори! І не сумнівайся у цьому!

— Ну ти дурень, Любистку, — зітхнув відьмак.

— Раз мати народила, раз і помирати, — гордо сказав поет, причому ефект дещо псували його зуби, що клацали, наче кастаньєти.

— Це вирішує справу. — Філавандрель вийняв з-за пояса рукавичку, натягнув її. — Час завершувати цей епізод.

За його коротким наказом ельфи з луками встали навпроти. Зробили це швидко, схоже, чекали на це вже давно. Один, як зауважив відьмак, досі жував ріпу. Торувіель, рот і ніс якої були перев’язані навхрест смужками тканини й береста, стала поряд із лучниками. Без лука.

— Зав’язати вам