Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Відійди. — Відьмак відвернувся. — Іди ти…

— A d’yeabl aep arse, — закінчив Любисток, клацаючи зубами.

— О, ні! — забекав раптом диявол, підбігаючи й затуляючи собою засуджених. — Вам розум затьмарило? Філавандрелю! Ми не так домовлялися! Не так! Ти мусив вивезти їх у гори, потримати десь у печерах, поки ми не скінчимо тут…

— Торкве, — сказав ельф. — Я не можу. Не можу ризикувати. Ти бачив, що він зробив Торувіель, зв’язаний? Я не можу ризикувати.

— Мене не обходить, що ти там можеш, а що ні! Що ви собі думаєте? Думаєте, що я дозволю вам убивство? Тут, на моїй землі? Поруч із моїм селищем? Ви прокляті дурні! Забирайтеся звідси разом із вашими луками, бо на роги вас візьму, ук, ук!

— Торкве. — Філавандрель спер руки на пояс. — Те, що ми мусимо зробити, — необхідність.

— Düweisheyss, а не необхідність!

— Відійди убік, Торкве.

Козеріг потрусив вухами, забекав іще голосніше, вибалушив очі й зігнув лікоть у популярному серед ґномів непристойному жесті.

— Не станете ви тут нікого вбивати! Сідайте на коней та геть у гори, за перевали! Інакше вам доведеться убити й мене!

— Будь розсудливим, — повільно промовив біловолосий ельф. — Якщо ми залишимо їх живими, люди дізнаються про тебе, про те, що ти робиш. Піймають тебе і замучать. Ти ж їх знаєш.

— Знаю, — бекнув диявол, усе ще затуляючи собою Ґеральта, — краще, ніж ви! І не знаю, от чесно, кого краще триматися! Шкодую, що зв’язався з вами, Філавандреле!

— Ти сам того хотів, — холодно відказав ельф, даючи знак лучникам. — Ти сам того хотів, Торкве. Lesparellean! Evel lienn.

Ельфи витягнули стріли з колчанів.

— Відійди, Торкве, — сказав Ґеральт, стискаючи зуби. — У цьому нема сенсу. Відійди.

Диявол, не рухаючись із місця, показав ґномський жест і йому.

— Я чую… музику… — схлипнув раптом Любисток.

— Таке буває, — сказав відьмак, дивлячись на вістря стріл. — Не переймайся. Зовсім не соромно здуріти від страху.

Обличчя Філавандреля змінилося, скорчилося у дивній гримасі. Біловолосий сід різко відвернувся, крикнув на лучників, коротко, уривчасто. Лучники опустили зброю.

На галявину вийшла Ліле.

Це було вже не худе сільське дівчисько в полотняній сукенці. Травами, якими заросла галявина, йшла — ні, не йшла — пливла до них Королева, сяюча, золотоволоса, променистоока, чарівна Королева Полів, прикрашена гірляндами квітів, колосків, жмутками трав. Біля її лівого боку тупцяло непевними ніжками оленятко, біля правого — шелестів великий їжак.

— Дана Меадб, — стиха промовив Філавандрель. А потім нахилив голову й став на коліно.

Встали на коліно й інші ельфи, поволі, наче зволікаючи, один за одним падали вони навколішки, низько, з пошаною, схилили голови. Останньою, хто укляк на колінах, була Торувіель.

— Hael, Dana Meadbh, — повторив Філавандрель.

Ліле не відповіла на привітання. Затрималася за кілька кроків від ельфів, кинула блакитний погляд на Ґеральта й Любистка. Торкве, хоча теж схилився, зігнувся у поклоні, одразу заходився розрізати мотузки. Жоден із сейдхе не ворухнувся.

Ліле все ще стояла над Філавандрелем. Не відізвалася, не видала ані звуку, але відьмак бачив, як змінилося обличчя ельфа, відчував ауру, що їх оточувала, і не мав сумнівів, що ця пара обмінюється думками. Диявол раптом шарпнув його за рукав.

— Твій приятель, — бекнув стиха. — Він вирішив зомліти. Саме вчасно. Що робити?

— Дай йому кілька разів по пиці.

— Із задоволенням.

Філавандрель встав з колін. За його наказом ельфи блискавично кинулися сідлати коней.

— Ходімо із нами, Дано Меадб, — сказав біловолосий ельф. — Ти нам потрібна. Не кидай нас, Споконвічна. Не позбавляй нас твоєї милості. Ми без неї загинемо.

Ліле повільно похитала головою і вказала на схід, у бік гір. Ельф уклонився, зминаючи в кулаці оздоблену вузду свого білогривого жеребчика.

Підійшов Любисток, блідий і занімілий, його підтримував сільван. Ліле глянула на нього й усміхнулася. Подивилася в очі відьмакові, дивилася довго. Не сказала ані слова. Слова були не потрібні. Більшість ельфів були вже у сідлах, коли підійшли Філавандрель і Торувіель. Ґеральт глянув у чорні очі ельфійки, що виднілися з-під пов’язки.

— Торувіель… — почав він. І не закінчив.

Ельфійка кивнула. Зняла з луки сідла лютню, пречудовий інструмент із легкого, майстерно інкрустованого дерева, зі струнким різьбленим грифом. Мовчки вручила лютню Любистку. Поет прийняв інструмент і уклонився. Також мовчки, але очі його говорили багато про що.

— Прощавай, дивна людино, — тихо сказав Філавандрель до Ґеральта. — Ти маєш рацію. Слова не потрібні. Нічого вони не змінять.

Ґеральт мовчав.

— Якщо подумати, — додав сід, — я дійшов висновку, що ти був правий. Тоді, коли було тобі нас шкода. Тож — до побачення. До побачення скоро, у день, коли ми зійдемо в долину, щоб померти з гідністю. Тоді шукатимемо тебе, я і Торувіель. Не підведи нас.

Певний час вони мовчки переглядалися. А потім відьмак відповів коротко й просто:

— Я намагатимуся.

VІІ

— На богів, Ґеральте! — Любисток, переставши грати, притулив лютню, торкнувся до неї щокою. — Це дерево саме співає! Ці струни живуть! Що за чудовий тон! Холера, за таку лютнічку пара копняків і дещиця страху — дуже низька ціна. Я б дозволив копати себе хоч від сходу до світанку, якби знав, що отримаю її. Ґеральте? Ти мене взагалі слухаєш?

— Важко вас не чути. — Відьмак підняв голову від книги, глянув на диявола, який далі завзято дудів у дивакувату флейту, зроблену зі шматків очерету різної довжини. — Я чую вас, ціла околиця вас чує.

— Düweisheyss, а не околиця. — Торкве відклав флейту. — Пустка і все тут. Дичина. Задуп’я. Ех, шкода мені моїх конопель!

— Конопель йому шкода, — засміявся Любисток, обережно підкручуючи любовно зроблені кілочки лютні. — Треба було сидіти у гущавині, наче миша під віником, замість страхати дівок, нищити греблі й паскудити криницю. Думаю, що зараз ти станеш обережніше й облишиш витівки, га, Торкве?

— Я люблю витівки, — заявив диявол, шкірячи зуби. — І життя собі без них не уявляю. Але нехай уже вам, обіцяю, що на нових теренах я стану обережним. Буду пустувати обережніше.

Ніч була захмарена й вітряна, вітер валив очерет, шумів у кущах, між якими вони отаборилися. Любисток додав у вогонь хмизу. Торкве крутився на лігвищі, відганяючи хвостом комарів. В озері скидалася риба.

— Цю нашу експедицію на край світу я опишу в баладі, — заявив Любисток. — І тебе в ній також опишу, Торкве.

— Не думай, що воно тобі зійде з рук, — гарикнув диявол. — Тоді я теж напишу баладу й опишу тебе, та ще так, щоб ти й за дванадцять