Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Що?

— Ти вичитав щось цікаве у тій книзі, яку ти видурив у кметів?

— Аякже.

— То прочитай і нам, поки ще вогонь не згас.

— Так, так. — Любисток бринькнув на звучних струнах лютні Торувіелі. — Прочитай, Ґеральте.

Відьмак сперся на лікоть, присуваючи книгу ближче до багаття.

— Бачити її можна, — почав, — літньою порою, від Дня Трави й Черва аж по дні Листопаду, але найчастіше зустрічають її на Свято Серпа, яке прастарі звали Ламмас. Об’являється вона яко Панна Світловолоса, уся у квітах, і все, що живе, спішить за нею і тулиться до неї, єдно, чи звір, чи зілля. Тому й ім’я її є Живія. Прастарі звуть її Данамебі й дуже шанують її. Навіть Бородачі, хоча всередині гір, не серед полів мешкають, шанують її й іменують Блойменмагде.

— Данамебі, — пробурмотів Любисток. — Дана Меадб, Панна Полів.

— Як Живія ступне, земля квітне і родить, і буйно парується всіляке створіння, така її сила. Народи усі жертви їй складають з урожаю, у надії, що їх, а не чуже поле Живія відвідає. Бо мовлять такоже, що колись наприкінці осяде Живія серед люду того, який їй більш інших сподобається, але це вже бабські теревені. Бо вірно мудреці бають, що Живія лише землю кохає і те, що на тій росте і живе, втім без різниці, яблуня-дичка це найменша чи лихий черв’ях, а люди усі для неї не більше значать, аніж отая худша з дичок, бо ж і вони колись підуть, а нові по ним, інші, прийдуть племена. А Живія вічною є, була і буде, завжди, до скінчення віку.

— До скінчення віку! — проспівав трубадур і забринькав на лютні. Торкве доєднався високою треллю на своїй очеретяній флейті. — Поздоров’ю тобі, Панно Полів! За врожай, за квіти у Дол Блатанна, але й за шкіру нижчепідписаного, яку зберегла ти від дірявлення стрілами. Знаєте, щось я вам скажу.

Він перестав грати, обійняв лютню, наче дитину, й посмутнів.

— Мабуть, не згадуватиму в баладі про ельфів і про труднощі, із якими довелося їм боротися. Не забракне тоді охочої сволоти для походу в гори… А навіщо прискорювати…

Трубадур замовк.

— Доказуй, — гірко промовив Торкве. — Хотів ти сказати: прискорювати те, що неминуче. Невідворотне.

— Не говори про те, — перебив Ґеральт. — Навіщо про те говорити? Слова тут не потрібні. Беріть приклад з Ліле.

— Вона спілкувалася з ельфом телепатично, — буркнув бард. — Я те відчував. Правда, Ґеральте? Ти ж відчуваєш таке спілкування. Ти зрозумів, про що… Що вона передавала ельфові?

— Дещо.

— Про що вона говорила?

— Про надію. Про те, що все оновлюється і не перестає змінюватися.

— І все?

— Того вистачило.

— Гм… Ґеральте? Ліле мешкає у селі, серед людей. Си не думаєш ти, що…

— …що серед них і залишиться? Тут, у Дол Блатанна? Може. Якщо…

— Якщо що?

— Якщо люди виявляться достойними. Якщо край світу залишиться краєм світу. Якщо ми будемо поважати межі. Ну, досить цих балачок, хлопці. Час спати.

— Правда. Північ скоро, вогонь згасає. Я посиджу ще, завжди найкраще мені віршується біля багаття, що дорогає. І ще треба назву для моєї балади. Пристойну назву.

— Може, «Край світу»?

— Банально, — пхикнув поет. — Навіть якщо це й насправді кінець, треба б те місце назвати інакше. Метафорично. Закладаюся, що ти знаєш, що воно — «метафора», га, Ґеральте? Гмм… Треба подумати… «Там де…» Холера. «Там де…»

— На добраніч, — сказав диявол.

Голос розуму-6

Відьмак розшнурував сорочку, відліпив мокрий льон від шиї. У печері було дуже тепло, аж гаряче, у повітрі висіла важка мокра пара, що краплями осідала на замшілому камінні й на базальтових плитах стін.

Навколо були рослини. Проростали з видовбаних у скелі, заповнених торфом заглиблень, із великих скринь, ночов і горщиків. Вони п’ялися по скелях, дерев’яному риштуванню й тичках. Ґеральт розглядався із цікавістю, упізнаючи деякі рідкісні види — ті, які входили до складу відьмачих ліків і еліксирів, магічних фільтрів і чародійських декоктів. Й інші, ще рідкіснші, про чиї властивості він міг лише здогадуватися. І такі, яких він взагалі не знав і навіть про них не чув. Він бачив стіни печери, обліплені плахтами зірколистного ностріксу, грубі кульки дутоголову, що виплескувалися з чималих ящиків, стеблі піщанки, обсипані ягодами, червоними, наче кров. Упізнавав м’ясисте, із товстими прожилками листя подорожника, бордово-жовті овали безміру й темні стрілки пилокрутки. Помічав притулений до кам’яних брил пір’їстий міх кровостану, лискучі клубні чилибухи й тигрово-смугасті пелюстки мишехвістої орхідеї.

У затіненій частині гроту здіймалися капелюшки гриба-шитначка, сірі, наче польове каміння. Неподалік росло тянигроно, зілля, здатне нейтралізувати будь-який відомий токсин чи отруту. Жовто-сірі, непоказні волоті, що виступали з прикопаних у ґрунті скринь, видавали раног, корінь із сильними, універсальними лікувальними властивостями.

Середину печери займали водяні рослини. Ґеральт бачив бочки, повні роголисника й черепашок ряски, і басейни, укриті товстим килимом річчії, поживи для паразитуючого турмеріку. Скляні збірники, повні покручених кореневищ галюциногенного двугроту, струнких зелених криптокорин і клубів нитянника. Болотисті, замулені корита — розплідники незліченної цвілі, плісняви й болотяних рослин.

Неннеке, засукавши рукави жрецьких шат, вийняла з кошика ножиці й кістяні грабельки і мовчки взялася до роботи. Ґеральт присів на лавці між стовпами світла, що входило крізь великі кришталеві пластини на стелі печери.

Жриця муркотіла й наспівувала під ніс, уміло заглиблюючи руки в гущавину листя і стебел, швидко заклацала ножицями, заповнюючи кошик жмутками зілля. Поправляла тички й рамки, що підтримували рослини, час від часу розпушувала землю держаком грабельок. Інколи гнівно бурмотіла і виривала засохлі чи згнилі стеблі, кидала їх до збірників гумусу на підживку для грибів та інших, лускуватих та по-зміїному скручених рослин, яких відьмак не знав. Навіть не був упевнений, чи це взагалі рослини, — здавалося йому, що лискучі стебла легенько рухаються, витягаючи у бік жриці волохаті паростки.

Було тепло. Дуже тепло.

— Ґеральте?

— Слухаю. — Він поборов сонливість, що огортала його.

Неннеке, граючись ножицями, дивилася на нього з-за великого пір’їстого листя мухокуща.

— Не їдь іще. Залишся. На кілька днів.

— Ні, Неннеке. Уже час мені рушати в дорогу.

— Що тебе так жене? Геревардом можеш не перейматися. А той мандрьоха Любисток нехай іде сам, куди його ноги понесуть. Залишся, Ґеральте.

— Ні, Неннеке.

Жриця клацнула ножицями.

— Ти так поспішаєш залишити храм, бо боїшся, що вона тебе тут знайде?

— Так, — зізнався він, не опираючись. — Ти здогадалася.

— Принаймні, це не важка загадка, — пробурмотіла вона. — Але заспокойся. Йеннефер уже тут була. Два місяці тому. Не повернеться так скоро, бо