Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Не запитувала?

— Ось що тебе гризе, — засміялася жриця. — Ти егоцентрик, як і будь-який чоловік. Немає нічого гіршого, аніж відсутність зацікавлення, вірно? Аніж байдужість? Але ні, не переймайся. Я добре знаю Йеннефер. Вона ні про що не питала, але розглядалася пильно, шукала твої сліди. І вона на тебе дуже зла, я те відчула.

— Через що ви посварилися?

— Ні через що, що могло б тебе обходити.

— Я і так знаю.

— Не думаю, — спокійно сказала Неннеке, поправляючи тички. — Твої знання про неї дуже поверхові. Хоча, скажу чесно, її про тебе — також. Це досить типово для стосунків, які вас поєднують чи поєднували. Ви обоє не здатні ні на що, крім максимально емоційної оцінки наслідків при одночасному ігноруванні причин.

— Вона була тут, щоб намагатися лікуватися, — ствердив він холодно. — Через те ви й посварилися, признайся.

— Ні в чому я не признаюся.

Відьмак піднявся, став у світло, під однією з кришталевих плит у стелі гроту.

— Підійди-но на хвилину сюди, Неннеке. Глянь на це.

Він розв’язав потайну кишеньку на поясі, видобув маленький згорточок, мініатюрний мішечок із козячої шкіри, висипав вміст на долоню.

— Два діаманти, рубін, три пристойні нефрити, цікавий агат. — Неннеке розумілася на всьому. — Скільки вони тобі коштували?

— Дві з половиною тисячі темерських оренів. Плата за стриґу з Визіма.

— За розпанахану шию, — скривилася жриця. — Що ж, питання ціни. Але ти добре зробив, перетворивши готівку в ці цяцьки. Орен тримається слабко, а ціни камінців у Визімі невисокі, заблизько до ґномських копален у Магакамі. Якщо продаси ці камінці у Новіграді, отримаєш щонайменше п’ятсот новіградських крон, а крона нині шість з половиною оренів — і продовжує рости.

— Я хотів би, аби ти це взяла.

— На депозит?

— Ні. Нефрити візьми для храму, як, скажімо, мою жертву богині Мелітеле. А інші камінці… вони для неї. Для Йеннефер. Віддай їй, коли навідається до тебе знову, що, напевно, швидко станеться.

Неннеке глянула йому просто у вічі.

— Я б цього на твоєму місці не робила. Повір мені, розсердиш її ще більше, якщо більше — узагалі можливо. Залиш усе, як є, бо ти вже не в змозі нічого ані змінити, ані покращити. Тікаючи від неї, ти повівся як… ну, назвемо цей спосіб не дуже гідним зрілого чоловіка. Намагаючись загладити провину коштовностями, ти поводишся, наче чоловік сильно, сильно перезрілий. Я насправді не знаю, якого типу чоловіків не терплю більше.

— Вона була занадто деспотична, — буркнув він, відвертаючись. — Я не міг того винести. Ставилася до мене, як…

— Припини, — сказала Неннеке різко. — Не плач мені в поділ. Я не твоя мати, скільки разів тобі це повторювати? Твоєю повіреною я також не маю наміру бути. Хрін мене там цікавить, як вона до тебе ставилася, а те, як ти ставився до неї, обходить мене ще менше. І бути посередницею та передавати їй дурнуваті камінчики я не маю ні найменшого наміру. Якщо ти хочеш бути дурнем — будь ним без мого посередництва.

— Ти мене не зрозуміла. Я не думав вибачатися чи підкуповувати. Але я дещо їй винен, а лікування, яке вона хоче пройти, кажуть, коштує чимало. Я хочу їй допомогти, і це все.

— Ти ще більший дурень, ніж я думала. — Неннеке підняла з землі кошик. — Коштовне лікування? Допомога? Ґеральте, для неї твої камінчики — це дріб’язок, не вартий і плювка. Ти знаєш, скільки Йеннефер може заробити перериванням вагітності знатній дамі?

— Це якраз знаю. Як і те, що за лікування від безпліддя бере вона ще більше. Шкода, що собі не зможе таким от чином допомогти. Тому шукає допомоги в інших.

— Їй не допоможе ніхто, це абсолютно неможливо. Вона — чарівниця. Як більшість магічок, вона має атрофовані, цілком непридатні гонади[23], і це незворотньо. Вона ніколи не зможе мати дитину.

— Не всі чарівниці недорозвинені в цьому. Я знаю дещо про це, ти також про це знаєш.

— Аякже. — Неннеке примружилась. — Я знаю.

— Не може бути правилом те, з чого є винятки. Тільки не пропонуй, прошу, мені банальних неправд про винятки, які лише підтверджують правила. Розкажи мені про винятки як такі.

— Про винятки, — відповіла вона холодно, — можна сказати виключно одне. Вони є. Більше — нічого. А Йеннефер… Що ж, на жаль, вона винятком не є. Принаймні не з точки зору дефекту, про який ми говоримо. Бо в іншому важко знайти більший виняток, аніж вона.

— Чарівникам, — Ґеральт не переймався ані холодом, ані алюзіями, — уже вдавалося воскрешати мертвих. Мені відомі задокументовані випадки. А воскресіння мертвих куди важче, ніж деатрофії органів, — так мені здається.

— Невірно тобі здається. Бо я не знаю жодного задокументованого, вдалого випадку деатрофії чи регенерації залоз внутрішньої секреції. Ґеральте, досить уже, це починає нагадувати консиліум. Ти на тому не розумієшся, я — розуміюся. І якщо я кажу тобі, що Йеннефер заплатила за одні здібності втратою інших, то воно так і є.

— Якщо це аж настільки очевидно, то я не розумію, навіщо вона все ще намагається…

— Ти дуже мало розумієш, — повторила жриця. — Холерно мало. Досить перейматися проблемами Йеннефер, подумай про власні. Твій організм також піддали змінам, що є невідворотними. Ти дивуєшся їй, а що скажеш про себе? Для тебе також має бути очевидним, що ти ніколи не станеш людиною, а ти ж постійно намагаєшся нею бути. Робиш людські помилки. Помилки, яких відьмак робити не повинен.

Він сперся об стіну печери, витер піт із брів.

— Ти не відповідаєш, — ствердила факт Неннеке, легенько усміхаючись. — Я не дивуюся. Нелегко дискутувати з голосом розуму. Ти — хворий, Ґеральте. Ти — неповносправний. Ти погано реагуєш на еліксири. Маєш прискорений пульс, сповільнену акомодацію[24] ока, запізнілу реакцію. Не виходять у тебе найпростіші Знаки. І ти хочеш вирушати? Ти маєш лікуватися. Необхідна терапія. І транс перед нею.

— І для цього ти прислала до мене Іолу? У межах терапії? Для полегшення трансу?

— Ти дурень!

— Не настільки.

Неннеке повернулася і всунула руки між м’язисті стебла невідомих відьмакові в’юнів.

— Ну добре, — сказала вона повільно. — Так, я прислала її до тебе. У межах терапії. І скажу тобі, що вдало. Наступного дня ти реагував куди краще. Був спокійнішим. Крім того, Іола також потребувала терапії. Не злися.

— Я не злюся ані за терапію, ані за Іолу.

— Але ж злишся на голос розуму, який чуєш?

Він не відповів.

— Транс — необхідний, — повторила Неннеке, оглядаючи свій печерний садочок. —