Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

— Ні. Не хочу. Зрозумій, Неннеке, у трансі Іола може віщувати. Пророкувати, читати майбутнє.

— Саме про те і йдеться.

— Власне. А я не хочу знати майбутнє. Як я міг би робити те, що я роблю, якби знав майбутнє? Зрештою, я його і так знаю.

— Ти впевнений?

Він не відповів.

— Ну добре, — зітхнула вона. — Ходімо вже. До речі, Ґеральте… Не хочу бути нетактовною, але скажи мені… Скажи, як ви познайомилися? Ти і Йеннефер? Як це почалося?

Відьмак усміхнувся.

— Почалося з того, що я і Любисток не мали чим поснідати й вирішили наловити риби.

— Я так розумію, що замість риб ти зловив Йеннефер?

— Я розповім тобі, як воно було. Але, може, після вечері, бо я дещо зголоднів.

— Тоді ходімо. У мене вже є усе, що треба.

Відьмак рушив до виходу, ще раз обвів поглядом печерну теплицю.

— Неннеке?

— Га?

— Половина з того, що тут є, — це рослини, які вже не ростуть ніде у світі. Я не помиляюся?

— Ти не помиляєшся. Більше ніж половина.

— Чим це пояснити?

— Якщо я скажу, що, ласкою богині Мелітеле, тобі цього, напевно, не вистачить?

— Напевно, ні.

— Я так і думала. — Неннеке усміхнулася. — Бач, Ґеральте, наше ясне сонце все ще світить. Але вже не так, як раніше. Хочеш, почитай про це книжки. А якщо не хочеш витрачати часу на це, то, може, задовольнить тебе пояснення, що кришталь, із якого зроблено дах, діє наче фільтр. Елімінує убивче проміння, якого все більше у сонячному світлі. Тому ростуть тут рослини, яких у диких умовах не побачиш ніде у світі.

— Я зрозумів, — кивнув відьмак. — А ми, Неннеке? Що з нами? На нас також світить сонце. Чи не слід і нам заховатися кудись під такий дах?

— У принципі, слід, — зітхнула жриця. — Але…

— Але що?

— Уже пізно.

Останнє бажання

І

Сом вистромив з-під води свою вусату довбешку, сильно рвонув, хлюпнув, збурив воду й блиснув білим черевом.

— Любистку, пильнуй! — крикнув відьмак, упираючись підборами в мокрий пісок. — Тримай, холера!

— Тримаю… — стогнав поет. — Матінко, ну й потвора! Левіафан, а не риба! Ото буде їжі, боги!

— Ослаблюй, ослаблюй, бо линва лусне!

Сом заліг на дно, ривком рушив проти течії, у бік річного закруту. Линва засичала, рукавички Любистка й Ґеральта задимілися.

— Тягни, Ґеральте, тягни! Не ослаблюй, бо у корінні заплутається!

— Линва порветься!

— Не порветься! Тягни!

Вони згорбилися й потягнули. Линва із шипінням розтинала воду, вібрувала, розкидала крапельки, що полискували у світлі вранішнього сонця, наче ртуть. Сом раптом випірнув, забився під самою поверхнею, напруга линви ослабла. Вони заходилися швидко вибирати слабину.

— Візьмемо його, — сопів Любисток. — Привеземо в село й накажемо зав’ялити. А з голови приготуємо юшку!

— Пильнуй!

Сом, відчувши під черевом мілину, вистромив з-під води половину двосажневої туші, смикнув довбешкою, хльоснув пласким хвостом і різко пішов на глибину. Від рукавичок знову здійнявся дим.

— Тягни, тягни! На берег його, сучого сина!

— Линва аж тріщить! Ослаблюй, Любистку!

— Витримає, не хвилюйся! З голови… юшку зготуємо…

Знову підтягнений ближче до пляжу, сом забився, скажено засмикався, начебто на знак того, що так легко у горщик не піде. Бризки злетіли на сажень угору.

— Шкіру продамо… — Любисток, спираючись ногами, тягнув линву обіруч, червоний від зусилля. — А вуса… З вусів зробимо…

Ніхто ніколи так і не довідався, що там поет мав намір зробити з вусів сома. Линва порвалася із тріском, а обидва рибалки, втративши рівновагу, звалилися на мокрий пісок.

— А хай тебе холера! — закричав Любисток, аж відлуння пішло між вербами. — Стільки їдла пропало! А бодай би ти здох, сом’ячий сине!

— Я казав. — Ґеральт обтрушував штани. — Казав, аби не тягнути щосили. Профукав ти справу, колего. Рибак з тебе, наче з козячої сраки труба.

— Неправда, — обурився трубадур. — Те, що потвора взагалі клюнула, — моя заслуга.

— Цікаво. Ти й пальцем не ворухнув, аби допомогти мені поставити линву. Грав на лютні й горлав на всю округу, нічого більше.

— Помиляєшся, — вишкірився Любисток. — Бо бач, коли ти заснув, я зняв з гачка личинки та причепив дохлу ворону, яку знайшов у кущах. Хотів уранці побачити твою міну, коли ти ту ворону витягнеш. А сом впіймався на ворону. На твої личинки гівно б узялося.

— Узялося, узялося. — Відьмак сплюнув у воду, намотуючи шнур на дерев’яну рогачку. — Але урвалося, бо ти тягнув наче дурний. Замість балакати згорни решту шнурів. Сонце вже зійшло, час у дорогу. Йду пакуватися.

— Ґеральте!

— Що?

— На другому шнурі щось є… Ні, зараза, просто зачепилося. Холера, тримає, наче камінь, не дам ради! Ну-у, пішло… Ха-ха, глянь, що я тягну! То хіба затоплений шкут з часів короля Дезмода! Але й велике гівно! Глянь, Ґеральте!

Любисток, зрозуміло, перебільшував, витягнутий з води клубок перегнилих водоростей, решток сіток і мотузок був чималим, але до розмірів шкута з часів легендарного короля йому було далеко. Бард витягнув клубок на пляж і заходився порпатися в ньому носком чобота. Водорості аж рухалися від п’явок, бокоплавів і малих рачків.

— Ха! Глянь, що я знайшов!

Ґеральт, зацікавившись, наблизився. Знахідкою виявився щербатий глиняний глечик, на кшталт амфори з двома ручками, заплутаний у сітку, чорну від гнилих водоростей, колоній равликів і слимаків, обліплену смердячим мулом.

— Ха! — знову гордо вигукнув Любисток. — Ти знаєш, що воно таке?

— Авжеж. Це старе горнятко.

— Помиляєшся, — заявив трубадур, шматочком деревини обдряпуючи з глечика мушлі й скам’янілу, злежалу глину. — Це не що інше, як зачарований глечик. А всередині сидить джин, що виконає три мої бажання.

Відьмак пирхнув.

— Можеш сміятися. — Любисток закінчив обдирати, схилився й обмив амфору. — Але на шийці є печатка, а на печатці — чародійський знак.

— Який? Покажи.

— А дзузьки. — Поет заховав глечик за спиною. — Ще чого хочеш. Це я знайшов, і всі бажання мені потрібні.

— Не чіпай тієї печатки! Облиш!

— Пусти, кажу! Це моє!

— Любистку, обережно!

— Та зараз!

— Не чіпай! О, ясна холера!

З глечика, який під час шарпанини впав на пісок, вирвався червоний, яскравий дим.

Відьмак відскочив і кинувся до біваку по меч. Любисток, схрестивши руки на грудях, навіть не здригнувся.

Дим запульсував, зібрався у нерівну кулю, що висіла на рівні голови поета. Куля набрала подоби карикатурної, безносої голови з великими очиськами й чимось схожим на дзьоб. Голова була десь із сажень діаметром.

— Джине! — промовив Любисток,