Читати книгу - "Країна гіркої ніжності"

Хоч і сухо, але відповіла на цілих півтора десятка запитань. Одні були занудні, інші — незрозумілі, треті — відверто підступні. Олеся без ентузіазму дала відповіді. І вже коли йшла, щоб віддати, почула, як помічник каже комусь по телефону, мабуть:

— Та єрундою занімаюся. Шеф надумав провести конкурс на посаду секретарки. Уяви собі. Сам, сказав, буде читати анкети. Йому, бач, потрібна з інтелектом. На цій посаді. Три ха-ха-ха, як сказав Васілій Іванович. Та Чапаєв, Чапаєв, є такий анекдот. Три ха-ха-ха і пауза, наголос на першому складі.

Щось наче кольнуло Олесю. Вона зайшла й сказала, що зіпсувала анкету. І в новій анкеті написала… Проти запитання «Як ви оцінюєте себе?» вивела: «Як велику хуліганку». Такими ж хуліганськими були відповіді на інші запитання щодо її особи та того, як вона уявляє собі майбутню роботу. Олеся віддала анкету помічникові, який пробіг її очима й спитав:

— Ви це серйозно?

— А чом би й ні? — сказала задерикувато Олеся. — Ви ж все одно мене не візьмете. Це ж формальність.

Помічник не став заперечувати, знизав плечима.

«Доведеться ставати студенткою», — подумала Олеся.

Яким же було її здивування, коли через тиждень знову пролунав дзвінок і її запросили на співбесіду до голови агентства. У приймальні сиділа жінка, котру Олеся відразу подумки назвала «сушеною дамою». Коли Олеся назвалася, її було пильно оглянуто і на диво чемним голосом сказано:

— Ігор Леонідович вас чекає.

Ігор Леонідович мав усього-на-всього років 35—40. Його спортивна статура й допитливо-іронічні темно-сірі очі Олесі відразу сподобалися, хоча вона, передчуваючи запитання з приводу її відповідей, внутрішньо «найоршилася».

— Так ось яка наша хуліганочка, — сказав господар кабінету, на диво, не надто розкішного. — Сідайте, будь ласка.

І коли Олеся, котра вдяглася відверто по-буденному — у джинси й легку блузочку, сіла у крісло навпроти, почула:

— Я прочитав ваші славетні відповіді. Дівчина ви, видно, з характером і гумором. На цій роботі вам гумор не завадить. Але якщо серйозно хочете працювати, то попереджаю, що я люблю чіткість і творчий підхід. Навіть у секретарській роботі. Англійську, як я зрозумів, ви знаєте.

Далі він заговорив англійською. Питав, з чого вона почне роботу. Олеся була заскочена, та після невеликої паузи відповіла, що з переобладнання приймальної. Що, на її погляд, вона має надто казенний вигляд, який поєднується з нудним шиком. Вона хоче зробити її більш домашньою. Він був трохи ошелешений цим визначенням. Потім сказав:

— Можете переоформляти на свій смак. Але без надмірностей. Якщо треба — забезпечимо матеріалами.

Уже потім Олеся довідалася від когось в агентстві, що конкурс справді був формальністю. Що на це місце мали взяти чиєсь там протеже. Що взяли її тому, що відповіді на анкети аж восьми претенденток прочитав сам Ігор Леонідович. А приймальню вона переоформила. Принесла з дому два вазончики — великого кактуса й розкішного горошка. Купила на виділені гроші дві відверто абстрактні картини. Повісила на стіну аплікації з соломи, які відтворювали картинку в українському дусі…

Мине цілий рік, й Олеся довідається інше: що вирішальну роль відіграли не її задерикуваті й відверто провокативні відповіді на питання, а її фото, прикріплене до анкети. Скаже це сам Ігор Леонідович. А до того будуть суто ділові стосунки. Голова Державного агентства з оцінки природних та економічних ресурсів був непоганим психологом. Олеся не дочекалася від нього ні приставань, ні двозначних натяків, ні дорогих подарунків, ні запрошень в сауну, куди, як виявилося, їздять з головою та його заступником деякі працівниці агентства. За цей рік Олеся не раз ставила це запитання: «Хто я для нього?» Щодо їхніх стосунків раптом постали два несподіваних дивних слова: «Офіційна ніжність».

Зрідка казав компліменти. Зрідка жартував. Часом м’яко поправляв. Кілька разів звернувся:

— Лесечко.

Тепер поправила Олеся:

— Мене звати Олеся.

— Якщо пані Олеся так бажає, — сказав він. — З цього моменту вас перейменовано.

— Я хотіла б, щоб ви так називали, — сказала Олеся.

— Уже хочу, — він посміхнувся.

Через деякий час Олеся подумала, що її особливий статус можна пояснити одним: Ігор Леонідович у неї закоханий. По-справжньому. І боїться сполохати своє кохання. Що вона при бажанні могла б варити з нього воду. З чоловіка, який мав славу жорсткого керівника й бабника водночас. Не приставав до неї, бо, мабуть, відчув: посадою вона не дорожить і тиснути на неї не можна. Що її не купиш дорогими подарунками. Що вона сама схожа на дорогу порцелянову вазу, яка стоїть на краю стола.

Цю вазу Ігор Леонідович не поправляв і не переставляв далі. Першою ознакою її особливого статусу було звільнення його помічника. У жіночому туалеті Олеся випадково почула:

— Шкода Олежку.

— Голдіна?

— Атож. Кажуть, шеф звільнив його, бо так забажала ця нова стерва з приймальні.

— Ого! Вона що — має таку силу?

— Виходить.

— Хто вона? Донька якогось начальничка? Чи з панелі?

— Ні те, ні друге. Лідка Бартєнова взнавала. Живе з бабусею, бабця — медсестра, ну, чи була медсестрою, сама з провінції, десь із Західної, з Луцька, чи що.

— Де це?

— Та десь коло границі з Польщею.

— Тоді дивно. Може, коханка ІеЛ?

— Теж не схоже. Лорка каже, що в сауні її не помічала. На роботу вроді на метро їздить.

— Ти диви — загадка природи.

Вони пішли. Олеся ще не розрізняла працівників агентства за голосами. Чомусь боялася вийти з кабінки, наче хтось підстерігав її, щоб набити. Або зробити їй невідомо яку підступну капость. Помічника Ігоря Леонідовича вона справді не любила, але не просила його звільняти, тим більше не вимагала. Хто вона така, щоб цього вимагати? Шеф відчув, що вона терпіти не може зверхності й фривольності «Олежка», масних натяків й очей, що вбирали її всю, ковтали й випльовували. Вона кілька разів дала помічнику по надто вільних руках, навіть сказала, киваючи на кабінет голови:

— Шефа не боїтеся?

— Он як? — він.

Пригадала, як, вже розрахований, колишній помічник заглянув до приймальні й кинув їй:

— Що ж, ви свого добилися. Вітаю. Далеко підете.

Олеся тоді подумала, що це стосується її роботи, яку вона отримала таким незвичним способом. Тепер після цих жіночих слів вона зрозуміла: Олег той, Голдін, мав на увазі те, що вона теж причетна до його звільнення, а може, й є його призвідницею. Які були підстави так вважати, що за