Читати книгу - "Смерть Верґілія"

проливалось кам’яною німотою знов, о, творіння — це те, що творить творіння, що, сходячи вниз, саме в жертву себе приносить, беззастережно і безоглядно, не навертаючись до сп’яніння, ба більше, навіть не навертаючись до пізнання чи упізнання, це те, що позбулось остаточно тваринного страху, позбулося й останніх тваринних бажань, о, творінням творення ми станемо аж тоді, коли остаточно від себе відкинемо все тваринне, коли навчимося зрікатися навіть пізнання, тваринного і нетваринного, коли наберемося духу покірно змиритися зі своєю останньою самозневагою, коли зможемо знищити власну гробницю! І щойно він це збагнув, збагнув через силу, немов у глибокому сні, так ніби в сон цей нашіптував голос із другого сну, так ніби знов пощастило здолати страх всіх богів, помсту богів, безпорадність богів, так ніби знов, а може, й уперше, вони щедро явили своє милосердя, так ніби той загадково-безслівний шепіт вихоплювався просто із знову подоланого моторошного жаху богів, вселяючи звагу, звагу погаснути, звагу здрібніти, звагу скоритися долі, звагу змиритись із самозневагою, — щойно збагнув це, як у безсловесному шепоті, що нагадував мову за межами мови, вчувся іще один, якийсь іще глибший і заповітніший сенс, якесь безсловесне слово зі сну іще дальшого, ніж той, другий, якесь ще тихіше і ще настирливіше шепотіння, незрозумілий, проте рішучий заклик до дії, ледве чутний і ледве вловимий, проте вельми суворий наказ, що не терпів перекорів і вимагав, щоб усе, що примарнім життю слугувало і сутність його становило, безповоротно пощезло, так мовби ніколи його й не було, щоб розчинилось воно у тому, чого не було, щоб у ніщоту кануло, щоб геть випало з пам’яті і з пізнання, подолавши усе, що було у світі людей і речей, о, це був наказ знищити все, що він сподіяв, спалити усе, що він будь-коли склав і написав, о, спалити належало всі його праці — все, і навіть саму «Енеїду»; ось що почув він у тому нечутному шепоті; та не встиг він позбутися скутости, з якою вдивлявся в карниз на будівлі навпроти, у примарних птахів, що заклякло сиділи на ньому, як їхнім злинялим оперенням немовби пробігла невидима хвиля, легенька і плинна, неначе етерний вітрець, потім іще одна й ще, і раптом, немовби у збурених бризках безгоміні, та зграя знялася в повітря — ніби і не сама, а її щось понесло, — й розсипалась на невидимий порох, отож на мить стало видно вже знайомий карниз під дахом, щоправда, лише на цю одну-однісіньку мить, бо наступної миті вся будівля вже завалилась, і то зовсім нечутно, так само нечутно, як птахи махали крильми, відлітаючи і розсипаючись у ненаситній ніщоті на порох, обертаючись на невидимий обшир етеру. І щойно він це збагнув, як почала перемінятися і безгомінь, і вона обернулась на тишу: нерухоме перетворилось на спокій, і самі його мандри недвижні у паланкіні завмерли в земній нерухомості, і не ступали за ним уже привиди в подобах тварин і рослин, а наостанку ще й у подобі тієї одної-єдиної звабниці з блідо-прозористим тілом і вогнисто-патлатою гривою; вони всі промайнули повз нього, промайнули туди, де канула в безвість гробниця, вони канули услід за нею, одне по одному, і поглинула їх сутінково-порожня безодня тіней, і нехай ця безодня — ця остання загроза порожнечі огидної — загрозливим оком своїм і все ж його власним щойно огидно дивилась йому назустріч, тепер і вона — після того, як у ній розчинилась і остання із гарпій — також почала розпадатись, і нездоланно-приманлива сила тепер обернулась неосяжно-глибоким спокоєм, обернулась глибінню, обернулася оком земної ночі, оком мрії, великим, тяжким від етерних сліз; оксамитово-сіре й оксамитово-чорне, лежало воно на ньому, невагомо його накриваючи, у снах-мріях звільнившись від снів-мрій, для вороття відкрите; і знову розвержена ніч, а в глибоченній глибині її погляду знову блимав, несміливо мигаючи, невеличкий жовтавий пломінчик лампадки (о зоря близькости!), осяваючи вже безмісячний, по-нічному спокійний покій, знов доброзично готовий до сну; фриз уже ледве виднівся, потемнішали стіни, і серед них тільки нишкло звично-земне домашнє начиння, ніби тривало так вічно; було це повернення — і все ж таки не на батьківщину, все тут було знайоме — й усе ж таки не навівало спогадів, це було воскресіння, спокійне і тихе — й усе ж таки, мабуть, ще тихіше згасання, це було визволення і воднораз ув’язнення, що невимовно злилися в зовсім тихім згасанні, і мовчазна згода обертала його на диво. М’яко дзюрчав водограй у стіні, темрява стала вільготою легкою, і, хоч ніде і ніщо загалом не ворушилося, німота позбувалася німоти, застиглість позбувалася застиглости, знову жвавішав і м’якшав час, звільнившись від примарно-мертвотної бундючности місяця і знову відкритий для руху, отож і сам він, також позбувшись застиглости, знову спромігся повільно, хоч іще й через силу, підвестися; у матрац впершись долонями з розчепіреними пальцями, ледь витягнувши вперед ледь схилену поміж високо піднесеними плечима гарячу від лихоманки голову, яка від напруження трохи тремтіла, він прислухавсь до цієї тиші і воднораз також насторожено прислухався до лагідного потоку життя, який знов повертався, бо спинити його не могла навіть ця лихоманка, і прислухався до голосу зі сну, ледве ожилому, ледве почутому й уже ледве чутному, до того владного шепоту зі сну, який велів йому знищити його манускрипти і який він хотів почути тепер наяву — мусив почути, щоб упевнитись у порятунку. Та неможливо було виконати цей заповітний наказ, хоч би як він хотів до нього прислухатись і його таки виконати — доти було неможливо, доки не знайдено слово для того безсловесного шепоту, і в загадково глибокій шепітливій непевності, що огортала його, невідступно витав наказ повернутись до слова; його обступали усе ще мури мовчання, та загрози в собі вони вже не таїли, о, все ще переляк не минав, та це був переляк без страху, безстрашшя посеред переляку, о, все ще не відділялись одні від одних крайні зовнішні й крайні внутрішні межі, але він відчував, як його наслухання їх розводило й зводило, хоч і не надавало їм колишнього ладу пізнання, не надавало людського ладу, тваринного ладу, ладу речей, ладу світів, у якому колись він рухався і який, згаснувши разом з його згаслою пам’яттю, вже не існував, уже ніколи не існуватиме, і навряд чи тепер йому відкривалася єдність краси, єдність уже примерклої краси світів, ні, не вона відкривалась йому, а радше єдність потоку, що дзвенів у незбагненному чомусь, у ніч уливаючись, виливаючись з ночі,