Читати книгу - "Оголений нерв"

— Чому та міліція не стежить за порядком? — обурилася Настя. — Отримують зарплатню українську, а вішають чортзна-чиї прапори!

— А у нас є міліція? — син іронічно посміхнувся. — Потрібно звикати, що її у нас вже немає.

— Твій друг Антон працює у правоохоронних органах, — нагадала Настя. — Що він говорить?

— Те, що він — людина маленька, що накажуть — виконує. Мамо, ти ж розумієш, що не він замовляє музику, Антон лише її виконує.

— Зрозуміло, — зітхнула Настя, — що нічого не зрозуміло.

Розділ 28

Тільки Настя зібралася подрімати, як зателенькав телефон. «Все-таки потрібно його вимикати, коли збираєшся відпочити», — подумала вона і подивилася на екран. Телефонувала Аліса, з якою Настя кілька годин тому розмовляла.

— Слухаю, — сказала вона, відкашлявшись.

— Насте-е-е, — плакала в слухавку подруга, — приїзди до мене, прошу тебе!

— Що трапилося?! — Настя стривожилася не на жарт.

— Приїжджай, будь ласка, — крізь сльози попросила Аліса.

— Зараз.

Настя швидко вдягнулася й за двадцять хвилин уже була у подруги. Аліса з розбухлим носом та червоними опухлими очима одразу потягла Настю за руку на кухню.

— Та кажи вже! — нетерпеливилась Настя.

— Усе минулося, усе позаду, — Аліса залпом випила чашку води з-під крану. — Зараз розповім.

— Ну ти й налякала мене! — Настя повторила приклад подруги. — Я вже не знала, що й думати.

— Ти навіть не уявляєш, що трапилося, — шмигнувши носом, сказала жінка. — Моя Алла зібралася сходити в гості до своєї подружки, яка живе в нових районах. Щось мені підказувало, що не потрібно було її сьогодні випускати з дому, так ні, як щось лихе підштрикнуло — відпустила. Доня пішла, а в мене з рук геть усе валиться…

— А без ліричних відступів можна? — нетерпляче перебила її Настя.

— Ага. Аллочка пішла до подружки, а та дівчинка — донька якогось місцевого бізнесмена, навчається в одному класі з моєю кицею. Зустрітися домовилися о п’ятій, Аллочка прийшла, а двері ніхто не відчиняє, тож вона не стала їй телефонувати на мобільник, образилася й пішла додому. Виходить з будинку, а це в кінці вулиці Гагаріна, і раптом біля неї різко гальмує легковик, вискакують двоє чоловіків у масках і вмить затягують мою дитину… — У Аліси знову посипалися по щоках великі горошини сліз. — Мою дитину затягують в автівку і кудись везуть.

— Який жах! — сплеснула руками Настя.

— Дорогою питають, як її звати, як прізвище, — продовжила Аліса, — коли вона відповіла їм, почали поміж собою говорити, що, мовляв, не те дівча. Вони спитали, чи знає вона Олесю, й прізвище назвали. Звичайно, Алла знала, бо саме до неї ходила. Викрадачі почали матюкатися та сваритися, обвинувачуючи одне одного. І поїхали вони на шосе Будівельників у бік Луганська, а ти ж знаєш, що там одразу за містом починається ліс. А потім почали розмірковувати, що робити з моєю дитиною.

— І що далі?

— З розмови Алла зрозуміла, що вони хотіли вимагати від батьків Олесі викуп за доньку, але помилилися. Моя дитина, до смерті налякана, відчула жахливу небезпеку, коли виїхали за місто. Тоді вона відчинила дверцята й на ходу вистрибнула з машини.

— Це ж так небезпечно!

— Ще б пак! Вона впала, добре що не на асфальт, скотилася в кювет, підхопилася й тікати!

— Не наздоганяли?

— Доки автівка пригальмувала, Алла вже бігла до автозаправки, що на виїзді з міста. Там стояло кілька машин, то вони не ризикнули бігти за нею при свідках. Звідти люди викликали міліцію, донька зателефонувала мені, я одразу туди на таксі, а вона, бідненька, тремтить уся, зуби цокотять, слова не може сказати, коліна й руки в крові. Фух! — Аліса витерла хустинкою очі.

— Номери не запам’ятала дівчинка? Не затримали їх?

— Доки писали протоколи, знайшли порожню й спалену вщент автівку, вже у Новоайдарському районі, десь поблизу Смолянинового. Уявляєш, за півгодини після того, як Алла втекла, знайшли машину. Шкода, що ті гади встигли спалити її та знищити всі докази.

— Як зараз Алла?

— Уже нормально. Викликала «швидку», приїхали, обробили рани, вкололи заспокійливе і снодійне. Я її чаєм напоїла, вона й заснула. А мене саму так колотило, що й мені довелося робити укол, — Аліса тяжко зітхнула.

— Де твої чоловіки? — спитала Настя.

— Іван, роззява, забув удома мобільник, а чоловік ще й досі у міліції. Я знаю, що ти хворієш, але я не могла бути вдома сама.

— Пусте, не переймайся, — сказала Настя, — головне, що все обійшлося, могло бути гірше.

— Я з розуму зійшла, якби з нею щось трапилося, вона ж зовсім дитина, лише шістнадцять років, — бідкалася Аліса.

— А що правоохоронці? Когось підозрюють?

— Менти? — гірко посміхнулась жінка. — Впевнена, що нікого не знайдуть. Вони одразу почали закидати натяки, щоб не писали заяви, мовляв, усе ж обійшлося, до того ж мали викрасти не вашу доньку.

— Але ж скоєно злочин, вони повинні реагувати! — обурилася Настя.

— Вони багато чого повинні робити, але ходять на роботу, щоб отримувати зарплату, — зітхнула Аліса, — ото й уся їх робота. У нас уже давно міліції нема. Я в їхню кухню не вхожа, але недарма кажуть, що притони та торгівля наркотиками вже давно кришуються ментами, а диму без вогню, як відомо, не буває. Якщо всі навколо знають, де, в якому місці чи за якою адресою продають наркотики, то міліція знає й поготів. Скажеш, не так?

— Так, чула краєм вуха від хлопців, де можна вільно купити наркотики, — підтвердила Настя, — тож, виходить, не є великим секретом. Самогоном торгують під магазинами не криючись роками одні й ті ж торгаші. Сидять днями без вихідних, покладуть перед собою то зелень, то банку меду — не підкопаєшся, а поруч сумка з пляшками. Керівники в міліції змінюються, а торговці самогоном ті ж самі. Ось я, наприклад, прийду з самогоном, сяду поруч з ними. Що буде?

— По-перше, тобі пику наб’ють і скажуть, що так і було, — Аліса сумно посміхнулася, — по-друге, одразу підійде дільничний інспектор і тебе заберуть у відділок.

— Ось і я про те! Платять данину так само, як і