Читати книгу - "Оголений нерв"

— Нашу бабусю бачила уві сні, — підводячись, пояснила доньці. — Посидь біля мене.

Іванна сіла поруч, пригорнулася до матері. Настя обняла доньку, поцілувала у маківку. Здалося, що нема жодних хвилювань та життєвих негараздів, є донечка, яка ніби й виросла, а залишилася такою ж дитиною, милою та беззахисною.

— Знаєш, моя люба, — сказала Настя, — я весь час думаю про маму. Останнім часом чомусь згадую те, коли її образила словом чи щось не зробила, не допомогла їй. З’явилося відчуття провини… Колись не зателефонувала вчасно, хоча знаю, як вона завжди хвилюється за мене. Можна було б їй купити гарний подарунок, а я дарувала лише необхідне. Виню себе в тому, що мало її обіймала, рідко казала теплі слова. Тепер навіть не знаю, чи зможу колись надолужити згаяне? І чому ми, люди, починаємо жалкувати лише тоді, коли стає пізно? Найстрашніше те, що каяття приходить запізно, коли вже не можна нічого змінити. Зазвичай люди розуміють помилки свого життя або біля порожнечі чорної могили, яка готова назавжди відібрати рідну людину, або на порозі своєї вічності. А нам для того, щоб огорнути своїх рідних любов’ю, піклуватися про них, дається ціле життя. Ми вбиваємо час на непотріб, на якісь дрібниці, і все для того, щоб колись про це жалкувати?

— На те ми й люди, щоб робити дурниці, а потім їх виправляти, — тихо промовила Іванна. — Мамо, чому ти говориш про бабусю так, ніби… наче з нею вже сталося щось жахливе? Вона ж тобі телефонувала?

— Так, але ми всі розуміємо, що з нею щось трапилося. Розуміємо і нічого не робимо. Так не можна далі.

— Що ми можемо вдіяти? Поїхати в Росію, як тітка Ніна, як бабуся? Навіть заяву в міліції не приймуть, бо вона жива, не зникла безвісти. Просити її знайти? Посміються з нас і на тому все, скажуть, що бабуся самостійна людина і має право бути там, де вважає за потрібне. Не телефонує? Так то її право, може, не хоче з нами спілкуватися. У тебе погане передчуття? Це до лікаря, а не в міліцію, чи пак, в поліцію.

Іванна пригорнулася до руки матері, і Настя чула її тепле дихання, як у дитинстві, коли дівчинка любила засинати, обхопивши рученятами мамину руку.

— Воно-то так, доню, але моє серце вже стліло від хвилювань, — зітхнула Настя.

— Ти тільки себе гробиш, — сказала Іванна, — від цього нічого не зміниться. Потрібно чекати і вірити.

— Моя дівчинко, доросла донечка, — сказала розчулено Настя, — розкажи мені, як у тебе справи. Останнім часом ти кудись ходиш. Зізнавайся, знайшла подружку чи друга?

— Який друг, мамо! Звичайно, що ходжу в гості до подруги.

— Хто вона? Чому ти не познайомиш мене з нею?

— Вона соромиться до нас прийти.

— Чому?

— Вона старша від мене. Набагато. У неї є дитина, — пояснила Іванна.

— Скільки їй років?

— Тридцять. Вона розлучена, живе в гуртожитку.

— Де ти з нею познайомилася? — спитала Настя обережно, бо донька могла спалахнути в одну мить, якщо зачепити її за живе.

— У соцмережі, ВКонтакті.

Настя помовчала, обдумуючи, як спитати далі.

— Ми були з нею зареєстровані в одній групі, — пояснила донька, — знайшли багато спільного.

— Не в «Антимайдані»?

— Мамо, ти правильно сказала, що я вже доросла дівчинка, — Іванна підвелася, поправила скуйовджене волосся. З лагідної дівчинки вона вмить перетворилася на колючу, різку, якусь чужу. — Я маю повне право робити так, як вважаю за потрібне. І не важливо, чи я за Майдан, чи за Антимайдан. Свій вибір я робитиму сама!

— Доню, я чимось тебе образила?

— Я цього не сказала, — відповіла так холодно, що Насті стало зимно.

Іванна, не прощаючись, пішла. Виходить, що здогадки правильні. Як з нею ще поговорити, коли схована у панцир так, що нічим її звідти не вишкребеш? Можливо, попросити Гену поговорити з сестрою, щоб дізнатися більше?

Син прийшов додому по обіді. Свекруха його нагодувала — у неї був вихідний від мітингів, — потім Гена зайшов до матері.

— Як ти, мамо? — спитав з порога.

— Як завжди при застуді, — відповіла вона й розповіла про Іванну.

— Для мене це не новина, — сказав Геннадій і розказав усе, що знав про існування групи «Антимайдан», в якій була й сестра.

— Чому ти мені про це не розповів раніше? — запитала сина.

— Навіщо? Мало тобі переживань за бабуню?

— Все одно я повинна була знати, — наполягала Настя, роздумуючи, чи бачив син на сайті її фото.

— І подружку Іванни бачив, — додав Геннадій. — Скажу тобі одразу — ти була б не в захваті від такої дружби. Я їх зустрічав кілька разів біля гуртожитку на Маяковського. Таке враження, що ту жінку тягали по рейках-шпалах не один рік, а потім побиту, пом’яту та брудну кинули й води не дали помитися. Дитину шкода, таке гарне хлоп’ятко, але недоглянуте, брудне, бліде.

— Он воно як, — задумливо протягла жінка. — Ти не пробував поговорити з сестрою?

— Пробував. Одного разу навіть вирвав з її рук пляшку пива та цигарку й викинув геть. Сказав, що вдома ще й дупу надеру. І що отримав у відповідь? Матюки з двох чорних ротів. І де тільки вони такі слова знайшли?! Ні, мамо, з Іванною розмовляти неможливо! Нехай ще татко або бабця спробують.

— Якщо ми з тобою не змогли, то батькові й поготів не вдасться, — задумливо мовила Настя. — Бабця, кажеш? Не думаю, що у неї вийде. Виберу слушну мить й сама ще раз спробую поговорити. А ти все-таки спробуй з Іванною по-доброму, спокійно поговорити. Гаразд?

— Добре, — зітхнув Гена.

— Не бачив, який зараз прапор висить над міськвиконкомом? — поцікавилася Настя, згадавши розповідь свекрухи.

— У нас, мамо, як у «Весіллі в Малинівці», — посміхнувся Геннадій. — Вчора висіла якась ганчірка невідомого походження, потім її зняли, вивісили український прапор, потім змінили на прапор Новоросії, потому — знову наш. Зранку — «білі», ввечері — «червоні», вибирай, що більше до вподоби!

— Просто жах! Цікаво, хто міняє прапори?

— Не знаю, але чув, що це відбувається не без допомоги міліції. Я там не буваю, краще