Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

я зміг приїхати. Фактично все тільки на мені й трималося — вони ж навіть ніколи раніше не бачились. Але мене збила з ніг якась абсолютно вбивча застуда, і я провалився в гарячку ліжка з вироком «тридцять вісім і вісім» — це я зараз цитую зі своєї поемки «Двадцять років по чому?». Зрештою, ось тобі довший шматок, із самого початку: У квітні вісімдесят п’ятого, // того самого дня, коли Сашко з Віктором // вже третю годину кружляли навколо львівського Оперного // у пошуках один одного, але перш усього — мене, // котрий мав забезпечити їхнє знайомство, // звести їх докупи, зіштовхнути дружньо лобами, а сам // попередньої ночі провалився в гарячку ліжка // з вироком «тридцять вісім і вісім», // тож до ніякого Львова так і не вирушив, // хіба що потаємними стежками галюцинацій, // про що ані Віктор, ані Сашко ще не знали, // вже третю годину кружляючи навколо львівського Оперного // з єдиним бажанням і прагненням — з’їздити поміж брів // цьому Андруховичу мудакові, щойно він з’явиться, // але той, тобто я, не з’являвся навіть з галюцинацій, // тож на четвертій годині кружлянь вони вкотре зіткнулися, // зітнулися поглядами. // Так дивляться лише поети, подумав кожен з них. // «Ви — Ігор Неборак?» — запитав // Сашко. «А Ви — Андрій Ірванець?» — не втримався Віктор. Так починається та поемка. Слухай, залишмо Бу-Ба-Бу для наступного разу, там забагато всього. Ось тобі інша пожива, я маю на увазі поживу для роздумів — Горбачов.

А що з ним таке?

Просто ще того ж самого дня він, здається, проголосив початок чогось такого, що було назване пєрєстройкою. Мені здається, саме так — того самого дня, коли я лежав у гарячці, а мої друзі обнюхувалися коло львівського Оперного.

Чудово. Тоді я все-таки запитаю тебе про твою першу книжку. Це потрапляє в тему. Коли вона побачила світ?

Десь так у вересні 85-го.

Що все-таки трапилося? Чому ти прийняв цю гру, чому ти пішов назустріч Системі й погодився на офіційне видання твоєї книжки? Якщо я не помиляюся, вересень 85-го — це час, коли Система вбиває одного з ваших засуджених поетів.

Ти не помиляєшся. Саме так, вересень 85-го. Але не треба й мене робити співучасником цього вбивства.

Йдеться не про це. Я хотів би, щоб ти пояснив мені, як відбулася ця зміна — ти вирішуєш стати офіційним письменником.

Чорт забирай, а про що я тут сьогодні розповідаю увесь цей час?! Чи я до цих стін говорив?

Не треба нервувати. Йдеться не про звинувачення, як ти розумієш. Можливо, лише про коротке сформулювання, якесь узагальнення. Мене цікавлять формули.

Окей, дай мені спробувати. Отже, так. Поет, який вічно залишається наодинці із самим собою — це цікаво, але недостатньо. Мудреці вже нічого не пишуть — вони мовчать. Але якщо ти все-таки пишеш, то значить ти ще не мудрець і потребуєш розмови. Об’єктивно поет хоче, щоб його почули. Задля цього він може вдати, ніби приймає деякі правила тієї гри, що її веде Система. Зауваж: не гру як таку, а деякі її правила. І тут ще питання, хто кому йде назустріч. Або, як писав Неборак, це ще питання, хто за ким спостерігав. Той поет, якого знищили у вересні 85-го, Василь Стус, так само завжди думав про опублікування своїх віршів. Гаразд, це не моя справа — думав він чи не думав. Моя справа — це мій час. Той, до якого потрапив я. Цей час, починаючи ранніми 80-ми, але особливо 85-м роком, був чимраз більше несхожий на всі інші, попередні часи. Фішка не тільки в Горбачові чи пєрєстройці, а в тому, що Система вийшла з рівноваги. Це час до часу з ними, системами, трапляється — раз на тисячу років, наприклад. Це абсолютно фізичне явище, таке собі неминуче сходження з рейок. Тобто і фізичне, і метафізичне — два в одному. Моє щастя в тому, що я, у тому числі я, потрапив на це party. Усе розкручувалося дедалі катастрофічніше. У сенсі Прекрасної Катастрофи, звичайно. Спершу вони видали антиалкогольний указ, а відтак вибухнув Чорнобиль і все загорілося.

Ти пам’ятаєш ті дні?

Ха, як можна не пам’ятати? «Динамо» саме виграло Кубок кубків. 2 травня в Ліоні вони здєлалі «Атлетико» — 3:0. Коли на останніх хвилинах матчу Блоха, а потім Євтух забивали свої м’ячі, все навколо аж диміло від радості. І в ті самі хвилини Чорнобиль також димів, з гелікоптерів у реактор тупо сипали пісок, червону глину і свинець, а сотні пожежників отримували свої смертельні дози. Офіційну інформацію було затиснуто, пригадую лише малесеньку, з 5 газетних рядків, доверстку на останній шпальті святкового номера — мовляв, так, певні проблеми є, щось негаразд, але все під контролем, don’t worry, трудящі, вітаємо з першотравнем. Звичайно, існувало ще таке джерело, як західні радіоголоси, але хто б їх слухав? Я, наприклад, не слухав, бо не мав приймача відповідного класу з відповідною антеною.

«Якими були наші перші реакції? Зрозуміти їх — це зрозуміти, що означає боятися вітру, дощу, найзеленішої трави, боятися світла. Уже в перші дні травня багато хто з нас пережив близьку присутність іншої смерті — нечутної й невидимої, «смерті на виріст», розлитої повсюди, в садах і квітах, у водах і повітряних струменях, усередині жител, у надрах людських тіл, які зненацька засвітилися своєю тимчасовістю. Смерті, настільки позбавленої форми (і відповідно до Геґеля — змісту), що мимоволі втрачав сенс і будь-який опір». Я процитував за тобою. Цей текст називається «Чорнобиль, мафія і я».

Ну так, звичайно. Коли я в ньому пишу про перші реакції, то це означає реакції дальших травневих днів. Десь під кінець першої декади травня стало ясно, що це жах. 9 і 10 травня я провів у Львові, де ми пиячили з приводу відразу двох ювілеїв — Неборака і Малковича. Вони якось майже водночас народилися, таке собі тимчасове перевиробництво поетів. Іван, тобто Малкович, ледве доїхав з Києва. Скидалося на те, що всі місця на потяги в західному напрямку моментально розкуплені, півміста намагалося кудись утекти.

«Втікалося переважно на захід, у нас чомусь завжди втікають на захід, але внаслідок існування залізної завіси цей захід обмежувався заходом України, сховане горами Закарпаття уявлялось такою собі Швейцарією, тож я ніколи не забуду ці переповнені вокзали, жінок з дітьми на руках, задуху, сварки, зімління вагітних, безнадійне і кількагодинне вистоювання в