Читати книгу - "Марія Стюарт"

того, як учинив би якийсь дрібніший митець і знавець) починає її не з блискавичного спалаху кохання Ромео до Джульєтти, а начебто парадоксально — з закоханості Ромео в якусь Розалінду. Помилку серця тут свідомо поставлено попереду палкої правди; попередній стан, школярський і наполовину неусвідомлений, передує майстерності; Шекспір своїм чудовим прикладом показує, що немає пізнання без попереднього здогаду, немає насолоди без її предтечі, а почуття, щоб його полум’я піднеслося в нескінченність, ще раніше має коли-небудь зароджуватись і горіти. Тільки тому, що Ромео перебуває внутрішньо в напруженому стані, тільки тому, що його сильна й палка душа тужить за пристрастю, властиве йому прагнення кохати попервах по-дурному й сліпо хапається за перший привід, за цілком випадкову Розалінду, і тільки потім, навчившись бачити і набувши знань, притьмом міняє половинчасте кохання на повне, Розалінду на Джульєтту. Точнісінько так само й Марія Стюарт спершу тягнеться з іще сліпим почуттям до Дарнлі, і то тільки тому, що він, молодий і гарненький, нагодився слушної миті. Але його млявий віддих був надто слабким, щоб живити її внутрішній жар. Дарнлі ніколи не зміг піднести Марію Стюарт до небес екстазу, вона не могла ані вигоріти, ані зайнятися. Тож той жар тьмяно жеврів і далі, збуджуючи чуття і все-таки розчаровуючи душу, то був сповнений мук стан внутрішнього горіння зі згашеним по­лум’ям. Але, тільки-но з’явився справжній чоловік, той, кому дано позбавити цих мук, той, хто подарував здушеному в глибинах єства жару повітря і поживу, прибите до землі полум’я єдиним вогненним омахом шугнуло до всіх небесних висот і пекельних глибин. Точнісінько так, як чуття Ромео до Розалінди безслідно розчинилося в його справді палкому коханні до Джульєтти, Марія Стюарт одразу забуває про чуттєву прихильність до Дарнлі в невситимому й екстатичному коханні до Босвелла. Адже кожна остання пристрасть набуває форми і сенсу лише завдяки тому, що живиться і зростає коштом усіх попередніх. Усе те, чим людина дурила себе раніше в закоханості, стає справжнім тільки в щирому коханні.

Про історію кохання Марії Стюарт до Босвелла свідчать джерела двох видів. По-перше, тогочасні аннали, хроніки і документи, по-друге, збережені листи та вірші, приписані Марії Стюарт; обидва види — проекція фактів і внутрішні свідчення душевних поривів — напрочуд точно узгоджуються між собою. Проте всі, хто вважає, ніби Марію Стюарт в ім’я якоїсь запізнілої моралі слід захищати від пристрасті, від якої вона сама не вміла боронитися, відмовляються визнавати автентичність листів і віршів. Вони прямо називають їх сфальшованими та історично невірогідними. Для цього вони, безперечно, мають у процесуальному розумінні певні підстави. Адже листи і сонети Марії Стюарт дійшли до нас у вигляді лише перекладених і навіть, можливо, викривлених текстів. Оригіналів немає, і їх ніколи не пощастить знайти, бо рукописи самої Марії Стюарт, отже, останні, неспростовні свідчення, знищено, і ми знаємо, хто їх знищив. Яків I, її син, тільки-но ставши монархом, одразу спалив рукописи матері, які шкодили в міщанському розумінні її жіночій честі. Відтоді точиться затята супереч­ка про справжність або фальшивість тих так званих листів зі скриньки, і то з усією партійністю, сформованою з релігійних чи національних причин у судженнях про Марію Стюарт, і саме тому неупереджений біограф постає перед необхідністю зважувати доказ проти доказу. Проте його висновок неодмінно буде особистим, суто індивідуальним, бо останній науковий або юридично чинний доказ — демонстрація оригіналів — уже неможливий, тож справжність листів можна підтвердити чи спростувати тільки логічно та психологічно.

І все-таки: той, хто хоче по-справжньому бачити Марію Стюарт і зобразити її внутрішню сутність, повинен вирішити, чи він вважає ці листи та вірші за справжні чи ні. Дослідник не може пройти повз це питання, стенувши плечима: forse che si, forse che no, обійшовшись цим боязливим твер­дженням «Може, так, а може, й ні», бо саме тут криється внутрішнє ядро її душевного розвитку; він повинен з усією відповідальністю зважити «за» і «проти», а коли вирішить на користь справжності і вважатиме в своєму описі ті вірші за вірогідні свідчення, має відверто й виразно обґрунтувати свою переконаність.

Листами зі скриньки названо ті листи і сонети, що їх після квапливої втечі Босвелла знайшли в замкненій срібній скриньці. Немає жодного сумніву, що Марія Стюарт справді подарувала ту скриньку, як і все інше, Босвеллу, а скринька дісталася їй від Франциска II, її першого чоловіка. І немає сумніву, що Босвелл зберігав у тому надійному сховку свої найтаємніші документи, серед них, зрозуміла річ, і листи Марії Стюарт. Немає сумніву і в тому, що послання Марії Стюарт до коханого були, безперечно, необережні та компрометувальні, бо, по-перше, Марія Стюарт усе життя була відважна, не знала вагань і ніколи не вміла усно або на письмі стримувати свої почуття. По-друге, безмірна радість су­противників Марії Стюарт, коли були знайдені листи, свідчить, що вони мали містити в собі щось обвинувальне або ганебне для неї. Але прихильники гіпотези про фальшивість не дуже й заперечують існування листів та віршів, а тільки стверджують, мовляв, лорди за кілька днів між спільною перевіркою листів і читанням їх у парламенті підсунули замість оригіналів злісні фальшивки, тому оприлюднені листи — аж ніяк не ті самі, які містилися колись у замкненій скриньці.

Тут постає запитання: хто з сучасників звинувачував у фальшуванні? Відповідь і сама звучить як звинувачення: влас­не, ніхто. Лорди того дня, коли скринька опинилася в руках Мортона, разом відкрили її і присягнули, що листи справжні, парламент, що зібрався (там були зокрема й найближчі друзі Марії Стюарт), ще раз перевірив листи, і ніхто не висловив сумніву, їх показували і втретє, і вчетверте, і в Йорку, і в пала­ці Гемптон-Корт у Лондоні, порівнювали з іншими оригінала­ми, написаними рукою Марії Стюарт, і визнали їхню справж­ність. Передусім справляє переконливе враження факт, що Єлизавета розіслала надрукований текст на всі монарші двори, і, хоч яким сумнівним може бути її характер, королева Англії не схвалила б відверте й зухвале фальшування, учасників якого могли б коли-небудь викрити; ця жінка-політик була надто обережна, щоб дати себе заскочити на дрібному ошуканстві. Єдина особа, яка тоді задля збереження честі мала б закликати собі на допомогу цілий світ, заявляючи про фальшування, — Марія Стюарт, головна учасниця, начебто безневинно обмовлена, — протестувала (тут ми дивуємося) зовсім, зовсім мляво і аж ніяк не переконливо. Спершу вона, вдавшись до таємних переговорів, намагалася взагалі перешкодити передачі тих листів у Йорк, — навіщо,