Читати книгу - "Дожити до весни"

– І ще мною та Ірискою…

– Чиє б нявчало, а твоє мовчало. Де б ти зараз була, якби не я? Ти ж навіть молока дитині не мала б за що купити.

– Але ж я…

– Я! Я! Я! Роз’якалася… Добра мама насамперед про дитину дбає. А чим дитині тут погано? Ну чим? Чого вона не має? Та й тобі нічого не бракує. І квартира, і в квартирі все є, і чоловік шанований, авторитетний, не п’є, не б’ється, як дехто. Ще б усім так жити.

– А хіба ми живемо?..

У кожного була своя правда, і ці дві правди нагадували дві паралельні прямі, що навіть у віддаленій перспективі ніколи не перетнуться. Двоє людей співіснували, як ділові змовники у фіктивному шлюбі, – кожен у своїй окремій кімнаті та у своєму окремому світі. І водночас Руслан дедалі настирливіше заявляв про свої чоловічі права на її життя: повчав, як одягатися, що готувати, як доглядати дитину, з ким розмовляти, а до кого й «Добридень!» не казати… По суті, він брав під свій контроль кожен її крок. Помітила, що перевіряє сумочку та кишені, іноді йде назирці, коли вона гуляє з Ірискою, злоститься, коли зустрічається з кимось під час прогулянки, прислухається до розмов по телефону… Здогадувалася, що саме через нього Віктор жодного разу не навідався до їхньої «чешки», навіть із народженням Іриски не привітав. А потім дізналася, що той покинув педінститут, порвав з батьками й подався на якусь всесоюзну будову – виявив усе-таки хлопець характер.

Руслан хутко призвичаївся до статусу сімейного чоловіка й замахнувся на іншу роль – супермена, коханця-звабника. Зарекомендувавши, нарешті, себе таким, як усі, він вирішив піти далі й стати трохи вище за всіх – надолужити все те, що не міг собі дозволити в перші тридцять вісім років життя. Мабуть, слава справжнього мачо давно не давала йому спокою. Отож насамперед закріпив за собою третій тост на всіх корпоративних вечірках – так зворушливо, лірично-романтично, таємниче та пристрасно «за прекрасних дам» більше ніхто не вмів тостувати, в окремих сентиментальних колежанок аж сльози на очі наверталися. Обдаровував жінок (а їх у фінансовому відділі переважна більшість) такими двозначними компліментами, що вони почали влаштовувати «випадкові» зустрічі з ним і навіть обривали домашній телефон Шутків. Зітхав, коли заходило про родинне життя. Ні-ні, нічого поганого про дружину не говорив – він же порядний чоловік і доньку любить понад усе. Але це зітхання можна було трактувати по-різному. Скажімо, як тонкий натяк на проблеми в сім’ї чи й розчарування у своїй «половинці», незадоволення її характером і готовність утішитися на чиїхось гарячих високих грудях.

Про такий типаж чоловіка вона в жодній книжці не читала. Не знала, як реагувати на Русланову поведінку. З одного боку, недоречно та навіть смішно звинувачувати у подружній зраді, якщо й подружнього життя немає, а з іншого – принизливо чути плітки про постійні Русланові залицяння і приймати безглузді звинувачення фанатично закоханих у нього самотніх жінок, кожна з яких вважала, що на перешкоді її щастю з Русланом Шутком стоїть тільки законна дружина. Авжеж, він, порядний, чемний, вірний і турботливий чоловік, не може зраджувати свою благовірну, бо це ж аморально. О ні, він не з тих, хто може сказати: «Жінка – не стінка, посунеться». Тому далі за компліменти та філіжанку кави за одним столиком справа й не просувається. Але якби не було її, законної, якби вона пішла геть, зникла з його життя…

Усе це нагадувало анекдот про самотнього чоловіка, який мріяв про гарем.

«То ти хочеш мати у своєму домі багато жінок, бо аж такий ласий до любощів?» – запитували його.

«Просто це дуже зручно», – відповідав він.

«У чому ж зручність?»

«Ну як ви не розумієте? Я б першій жінці казав, що ночую з другою. Другій набрехав би, що сплю з третьою. Третю переконав би, що йду в спальню до першої. А сам би собі спокійно хропів до ранку у своєму ліжку».

«Але ж саме так ти й спиш уже багато років, узагалі не одружуючись. Навіщо ж тобі гарем?»

«Воно-то так. Тільки сон не той».

Від фальшивої Русланової гри чи то в Донжуана, чи то в Казанову, чи в султана без гарему було неймовірно гидко.

По-літньому сонячного серпневого ранку вона вийшла з квартири із дитячим візком і валізою, до якої не поклала жодної речі, купленої за час проживання в спільній квартирі. Зачинила двері, вкинула ключі до поштової скриньки й навіть не озирнулася. Не тримала на Руслана зла, не таїла образи. Не мала потреби робити крок від кохання до ненависті, як це зазвичай буває під час розлучення, адже він ніколи не був лицарем її серця і не став героєм її роману. Не претендувала ні на частку квартири, яку Руслан отримав завдяки офіційному оформленню їхніх стосунків, ні тим паче на аліменти. Незадовго до цього винайняла маленьку квартирку в іншому мікрорайоні, оформила Іриску в дитячі ясла, перевелася на заочне відділення філфаку й улаштувалася на роботу до редакції – коректором. Вирішила жити тільки для Іриски й покладатися тільки на себе.

Десь прочитала, що людина, яка прагне бути по-справжньому вільною, мусить відмовитися від кохання, бо кохання – це завжди несвобода, залежність. Прочитала й усміхнулася: залежність, як і кохання, буває різною. Якою щасливою вона почувалася тоді, коли належала Адамові! Яким солодким був його полон! Як шалено вона його любила! Але де він, її коханий Адам? Руслана, може, могла б із