Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

свого села. Я знаю, як живуть люди в таких селах, як твоє. Так, у тебе буде певне забезпечення за службу, але ти не настільки альтруїстична, щоб повернутись додому заради забезпечення близьких, які на той час будуть тобі цілком чужими людьми. Хтозна, чи й доживуть вони до того дня. Ти вже жорстока, а за десять років, коли тобі буде двадцять дев’ять, твоє життя не стане легшим чи світлішим. Як думаєш, чи зможеш ти вийти заміж? Чи знайдеш ти чоловіка слабшого і він підкорятиметься тобі, чи все буде навпаки — однаково те життя буде нестерпним. У службі сервуса є багато плюсів, але вона закінчується, і тоді доводиться вертатись до життя метея. Хіба ти захочеш бути сервусом довічно? Але ти заслуговуєш на більше. У тебе є шанс вирватись із цього. Твоя подруга Вишена виявилась найрозумнішою з вас. Вона гарна учениця, але значно вразливіша за тебе. А тільки одна людина потрапить до Дарвенхарду з метейського Сколісу цьогоріч.

— І ви хочете, щоб це була я? — спитала я тихо, вражена її промовою. Обличчя Маїни було зовсім близько. І я раптом зрозуміла, чому тим кольором, який ламав мій мозок, був сірий. Очі Маїни були сірими. Очі людини, яка знала про все, що відбувалось у цій школі, яка знала кожного з сотень учнів. Якій розказували про кожен наш крок.

Я ненавиділа її.

Але я здогадувалась про що вона не знала. Про те, що сталось біля вікна горішнього поверху.

Я вже й забула, що Всевлад досі стоїть за дверима.

Цікаво, чи чув він наші слова?

— Я хочу, щоб ти спробувала.

— Але навіщо?

— Я так хочу. Ти нагадуєш мені одну людину.

— Я нагадую вас? Ви були метейкою?

Маїна дала мені ляпаса. Не надто сильного. Радше символічного.

— Дарвенхардці завжди були дарвенхардцями. Ніколи не запитуй жодного з нас про таке. Зрозуміло?

— Так, директоре Маїно, — мовила я.

— Розмову закінчено. Всевладе! — крикнула вона.

Двері відчинились. Він стояв просто за ними.

Не знаю, чи здивувався Всевлад, що ми стоїмо поряд, а я досі тримаю лук Маїни в руках, чи ні — але жоден м’яз на його обличчі не здригнувся.

— Директоре Маїно?

— Відведи її до підвалу і зачини. Після вечері виконаєш покарання. Тридцять ударів.

— Можливо, після того руки зв’язати спереду, а не ззаду? — запитав він. — Вона може не встояти потім, спина болітиме сильніше, якщо їх зв’язати ззаду.

Маїна поглянула на мене.

— Виконуй все так, як має бути.

Ми із Всевладом не розмовляли. Він мав стати катом, а я — його жертвою. Про що тут говорити.

Я вже шкодувала про те, що знаю, що Карма — його сестра, і що я попросила переказати їй вітання. Це непотрібні емоції, непотрібне нам зближення. Краще було б, аби він був безликим.

До вечора я сиділа в підвалі — тут було влаштовано справжні камери, куди учнів кидали за особливий непослух.

Я ще не чула, аби хтось із моїх друзів чи знайомих тут побував.

Всевлад мовчки передав мене похмурому дарвенхардцеві на вході в підвал і пішов.

Мені не приносили ні їсти, ні пити.

Мене зачинили в кімнаті метр на метр без навіть маленького вікна. В слабкому світлі, що лилось з-за рогу, де сидів наглядач, я ледь розрізнила маленький стілець. Торкнулась його — і з-під ніжки вискочила миша. Я аж скрикнула від несподіванки.

А тоді підтягла стілець до ґрат і сіла на нього, спершись боком до залізного пруття.

Хотілось плакати, але сліз не було.

Натомість я спробувала подрімати — мене чекали довгий вечір і ще довша ніч.

Мені снилась мама. Як і раніше, я не розрізняла її обличчя, але цього разу я лежала головою в неї на колінах, а вона гладила моє волосся. Мені було добре в тому сні.

Розділ 10

Учням не наказували дивитись на покарання, як це не дивно, але деякі все ж прийшли. Був тут і Адам — я помітила його обличчя за іншими. Він дивився на мене, блідий, напружений.

Я боялась, аби він нічого не вчинив. Нащо мені його жертва?

Самими губами я мовила йому: «Іди». Але він похитав головою.

Тоді я чомусь вперше усвідомила, що він мене любить.

Мої подруги теж були тут. Хоч я не знала, як вони до мене тепер ставляться — після того, що я вчинила з Вишеною.

Мені прив’язали руки до двох стовпів і примусили встати на коліна. Маїна стояла ліворуч і спостерігала то за мною, то за учнями.

За час свого навчання в Сколісі я бачила таке покарання тільки один раз — якісь хлопці побились за дівчину. Один з них скинув іншого зі сходів і той згодом помер.

Я знову молилась за Вишену. Я дивилась на небо. Там вже не було хмар, тільки з’являлися зорі. Я дивилась на них і просила, аби Вишена вижила.

Довкола горіли смолоскипи. А земля була мокрою після дощу, який пройшов вдень.

Всевлад нахилився до мене ззаду і тихо промовив:

— Я розірву на тобі сорочку до пояса, щоб тканина і нитки не потрапляли до ран.

Я повернула голову до нього. Його лице було блідим, губи — міцно стиснені.

— Вишена жива?