Читати книгу - "Закляття відьмака"

Довго, брате, оповідати. Скажу тобі тільки, що за десять років я пройшов через землі Валахії, Болгарії, Сербії. Потрапив до міста Рагузи на морі. З Рагузи до Венеції. А з Венеції чорти мене занесли до Гішпанії. Там я останній вишкіл пройшов. Вважай, спустився на той світ у пекло і знов повернувся на поверхню нашої славної, Божим сонцем осяйної землі. Спочатку ковалював з циганами. Потім з юдеями злигався. Із золотарями. Це була рука долі. В одного юдея-золотаря працював чорний сарацин із землі єгипетської. То був справжній чаклун. Я це зразу зрозумів. Потім довго приглядався, як він золотить дорогу зброю. І виникла у мене божевільна думка: він знає таємницю позолоти. А якщо так, то знає і як підробити золоті дукати. Його ж усі тільки за раба вважали. Навіть хазяїн-золотар. А чоловік той був з кебетою… І от одного разу, коли ми в майстерні були удвох, упав я навколішки перед ним і попрохав відкрити мені таємницю підробки золотих. Він спитав, навіщо мені гроші. Я йому й кажу — викупити батьківську землю та садибу. Він довго думав, я ж не підводився з колін, стояв перед ним. Мені затерпли ноги, судомило поперек, та він не давав відповіді. Почулись тихі кроки. Він стріпонувся: «Зведись! Ще побачать!» Отак не погордував я чорним сарацином, уклякнув перед ним і вивідав найбільшу в світі таємницю! Я можу зробити із міді й золота дукат. Золота у сплаві буде четверта частина, не більше. Я ж так дукат оброблю, що згори буде шар найщирішого золота. Хоч на зуб пробуй, хоч на пробному камені креоли риси, хоч кислотами чи лугом трави, все свідчить — найщиріше золото. Саме трапилась нагода й хазяїна привернути до себе. Один замовник дав йому золото для сережок. Сам прийти не схотів, а прислав чорного пахолка із цидулкою, куди віднести сережки. Сережки були коштовні не тільки через золото — по три єгипетські смарагди виблискували, променились на кожній сережці. Треба було віднести їх одній пані. Хазяїн-юдей покликав мене до покоїв, куди жоден з неюдеїв не заходив. Каже таке: «Мені поставили пастку. Через жадібність ускочив я в халепу. Треба було здогадатись зразу, чому за таку роботу платять надто великі гроші. Я змушений віднести цій блудниці прикраси. По дорозі на мене нападуть і заберуть сережки. А господар тоді забере в мене всі мої гаразди». — «То нехай чорний раб віднесе сережки! Вони його пограбують, ти ж, хазяїне, лишишся чистим!» — «Мені наказано віднести до…» — «То не неси! Хай сама прийде!» — «Що ти?! Що ти?! Як я можу не послухатись?! Він граф, родич короля! У мене є хитрість — ти вдягнеш моє вбрання і віднесеш коштовність. Я тобі щедро, над усяку міру заплачу». — «Не в грошах справа. Якщо мене схоплять у юдейському вбранні, хто може сказати, що зі мною зроблять? Га?» — «Боже, що ж мені робити?! Мене заманили в пастку…» Тут я згадав зброю чеських міщан та рудокопів. Зняв молота із держака, прив’язав на ланцюг і приладнав до своєї патериці…

Перший нападник з їхнім довгим і вузьким мечем, еспадою, одержав від мене тим молотом у груди. Добре, що в нього під плащем був панцир, а то забив би його. Я підхопив еспаду. Лівою перед себе штрикаю, а правою бойовий молот кручу. Другого я по ногах попав. Він навколішки вкляк. І забрав я у нього меча. Третій і четвертий втекли. Добіг я до призначеного місця. І тут з обох завулків до мене вибігають четверо з еспадами. Я кричу: «Донно Анно! Заберіть золото!» І кручу обома руками молотом. Аж свистить. І Бога молю, щоб ланцюг не урвався. Один мене таки зачепив по ребрах еспадою.

На свою голову, бо я його так зацідив по шолому, що на всю вулицю задзвонило. Він аж до протилежної стіни відлетів.

Тут розчиняється над моєю головою вікно і такий хрипкий голос наказує: «Ану, Фернандо, і ти, дурню Карлосе, заберіть Хуана і геть з моїх очей. Та скажіть, що ви в нього непотріб! Геть!»

Мої вороги підхопили збитого. А з вікна до мене: «Віддай їм мечі». Голос, голос сатани, спробуй такому не підкорись. Голова в мене аж кипить, так швидко працює! Я хапаю одного меча і, як списа, мечу його в двері протилежного будинку. Другого хапаю і теж кидаю. Мечі ввійшли в дерево, аж загуло. Стирчать у дверях і гойдаються з боку на бік. З вікна регіт наді мною. «Полиш молота на порозі й заходь. Двері відчинені». Я ще не знав хто, але голос, голос… Я рачки, рачки до дверей. Штовхаю їх стегном, водночас кидаю молот на брук. Сталь дзвенить, двері без рипу відкочуються всередину. Переступаю боком поріг, і зразу ж хтось зачиняє двері, падає важка залізна запора.

Говорить до мене дівочий голос, щоб ішов уперед, і я проходжу до світлиці. Згори по сходах спускається чоловік. Чути, як він прикульгує і об сходинки б’ються піхви меча. У світлиці нікого. Тільки свічадо сяє десятком свічок. Зайшов чоловік, кульгавий. Грубе лице в блисках. Очі пронизливі. Меч наголо тримає. Я вже бачив такий меч, тільки бідніший. Юдею моєму принесли поновити золоті написи… Я зірвав з голови капелюха й низько вклонився. «Що ти тут робиш?» — «Донні Анні приніс прикраси…» — «Покажи!» Я видобув гаманця і витяг сережки. «Хто робив? Ти?» — «Ні. Юдей Хаїме Леві». — «Ти хто?» — «Хрещений. З міста Києва». — «Не знаю такого міста. Де це?» — «Це за турками в далеких степах». — «Землі якої віри?» — «Християнської». — «Що робиш у юдея Леві?» — «Робітником при майстерні. Зароблю гроші й піду на прощу до Сант-Яго». — «Чи знаєш, хто я?» — «Не знаю. Але твій погляд говорить — ти господар життя і смерті»… — «Правильно… Анно, іди сюди!» Вона зайшла, і тільки я зиркнув, то остовпів. Такої красуні, такої розпутниці, навіть з виду, мені не довелось ніколи бачити. Я зразу ж опустив очі і більше не зводив на красуню. Кульгавий з того почав реготати. «Бачиш, Анно! Він тебе більше боїться, ніж мене…