Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так він і зробив. Коло Святого Миколи перевезли нас човном на рибальський кораблик, а пан Катакалло сказав щось по-грецьки старшому на цьому кораблі, мабуть, про нас, і перед тим як ми покинули його корабель, дав моєму батькові два дукати.
Отак чесний купець урятував кас від повної загибелі і іще, й посприяв нашій дальшій подорожі. Я ж сам себе хвалив у думці за допитливість і кожному раджу, щоб завжди старався вчитись і про все цікаве питав у людей, бо нема такої великої чи дрібної речі, знати про яку не згодилося б колись людині. Отак і я, коли б не питав школяра, що значить той грецький напис на товарних міхах і тюках, то не міг би покликати людей на кораблі пана Катакалла, і був би той корабель проплив собі мимо, залишаючи нас на смерть або поталу туркам.
На рибальському кораблі ми пливли дуже поволі, цілі тижні, бо він тримався майже завжди коло берега і рідко коли, тільки при спокійному морі, пускався далі. Бувало, півдня пливе, а півдня стоїть біля якогось села, так що мені аж нудно ставало. Я гадав, що тому ніколи не буде кінця і що краще було б нам піти берегом.
Але батько, мій зовсім не нудьгував. На турецьких галерах він став чудовим корабельним теслярем і справжнім моряком, отже хліба дарма не їв: допомагав рульовому, вилазив на щоглу, полагодив і полатав усе, що було попсоване на цьому вже старому і трухлявому кораблі. Користь від нього була така, що на кораблі не могли нарадуватися ним.
Корабель мав доставити нас у Балчик, а далі він не плив. По дорозі до Балчика він затримався під Варною і простояв тут чотири дні. Весь цей час батько, боячись появитися в місті, просидів на судні; а я через велику цікавість, бо стільки наслухався про ту нещасну Варну, хоч один раз, а все-таки вибрався човном до міста, щоб оглянути його.
Коли ми нарешті вирушили з Варни, кораблик виплив у відкрите, спокійне на цей час море, бо дорога до Балчика була набагато коротша навпростець, ніж коли б ми трималися берега. Корабель так далеко вийшов у море, що береги зовсім зникли у нас з очей, і навкруги нічого не було видно, лише безмежну воду і таке саме безмежне небо над нею, а це протягом нашої подорожі дуже рідко траплялась. Я весь час стояв на палубі, милуючись величчю моря, коли раптом бачу, обганяє нас якийсь дивний корабель, дуже бистрий, з боків очеретом, мов крилами, обплетений, з одним тільки парусом із сірого полотна. На ньому багато людей, більша половина з них веслує, і всі співають хором.
Пісня разом з ними пливе по морю, аж любо слухати.
Я одразу впізнав одну з тих козацьких пісень, які співав Семен, а люди, що в чайці сидять, бо я здогадався, що це мусить бути чайка, вдягнені так само, як і Семен. Чайка швидко пливла мимо нас і так близенько, ніби аж під кораблик шмигонула, ми вже гадали, що зачепить його. Бачу, хтось стоїть там посередині на підвищенні, дуже схожий на Панька, хоч інакше вдягнений. Я гукнув щосили:
— Панько!
Той чоловік, мабуть теж помітивши і впізнавши мене, зірвав шапку з голови, підкинув її вгору і гукнув: «Ура! Ура!» і всі, хто був у чайці, чоловік тридцять, теж підкинули шапки вгору і гукнули одним духом, аж загриміло по морю: «Ура! Ура!»
І тільки й бачив я їх; чайка блиснула по морю, як ластівка в повітрі, і зникла з очей. Тільки вдалині чорніло щось таке дрібне, мов качка на ставку.
Нарешті добилися ми до Балчика, і тут нас висадили на берег. Власник кораблика нічого не схотів узяти з нас за перевіз, кажучи, що коли б довелось розраховуватись, то не батько йому, а скоріше він батькові мусив би доплачувати. В Балчик батько прибув так, як і я, одягнений по-болгарському, бо вже купив собі на кораблі одежину в бідного сплавщика. Зовсім не гуляючи і не відпочиваючи в місті, тому що на кораблі настоялись і насиділись до нудоти, ми жваво помандрували далі по місцевості, що називається Добруджею. В ній живуть і румуни, і болгари, і турки. Дорога наша вела якраз тією стороною, яку населяли самі турки. Я був немало стривожений цим, боячись злої пригоди і напасті. А може, це й добре було, бо через те, що ми розмовляли по-українськи і по-польськи, вони приймали нас за болгар або за сербів, отже вважали нас раясами, тобто підданими турецького цісаря. Мій батько на галері так вивчився говорити по-турецьки, що вмів і хліба купити, і нічліг знайти, і про дорогу розпитати, і продати себе, як-то кажуть, не дав би.
Дуже бідували ми в дорозі. Не завжди знаходячи найкоротшу дорогу, ми проходили чимало зайвих миль. Гроші у нас кінчалися, треба було обмежитись хлібом і водою, а кінця дороги ще не було видно. Так пройшли ми до міста Базарчика, маючи при собі до того мало нужденних мідних грошей, що й на сухий хліб далі не вистачило б. Ми були дуже стурбовані, хоч і підбадьорювали самі себе, вірячи, що коли бог вивів нас із гіршої пригоди, то й з голоду не дасть загинути.
Неймовірно жаль було розлучатися з пістолетом, який дав мені Вороба, та й то, замість грошей, мало не нарвався я на біду, бо в турецьких краях раясам під страхом смертної кари заборонялося мати зброю, а нас, як я вже сказав, вважали за раясів. На щастя, якийсь чесний турок, вважаючи на нашу біду, з милості купив пістолет, і хоч це була найкраща зброя і дуже доброго львівського майстра, я ледве кілька злотих узяв за неї. Ми навіть не хотіли ночувати в цьому Базарчику і вирушили далі, сподіваючись відпочити і поїсти в найближчому селі Козлуджі, бо там, як ми гадали, буде нам і дешевше, і безпечніше.
Біля
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди», після закриття браузера.