Читати книгу - "Повернутися дощем"

Коридором тягали щось важке, з команд стало зрозуміло — вивозять. Надія на звільнення Луганська загорілася з новою силою, і Вадим вслуховувався в кожен звук. Коли за вікном стемніло, все стихло. Вечері не принесли, але не голод мучив Вадима — почала докучати спрага. Він уже звик до неприємного запаху з туалету, міг витерпіти голодування, але від спеки неймовірно хотілося пити. У роті пересохло, і, здавалося, язик приріс до піднебіння. Вадим підійшов до віконця у дверях і визирнув у коридор. Здалеку падало світло.

— Агов, сусіде! — почув він жіночий голос.

Тьмяне світло в коридорі заважало роздивитися його власницю.

— Де ви? — спитав Вадим.

— У камері навпроти, — озвалася жінка.

— Тож виходить, ви моя сусідка?

— І сусід є, — почувся чоловічий голос. — Ми тут удвох з дружиною. Мене звати Семен, дружину — Олена.

— А я — Вадим. Звідки ви?

— Місцеві.

— А я із Сєвєродонецька, — сказав Вадим. — За що вас затримали?

— Я — кадровий офіцер, відмовився співпрацювати із бандитами, — пояснив чоловік, — за це й посадили.

— А дружину за що?

— За те, що я — дружина українського офіцера, — пояснила Олена. — А ви одружені?

Вадим розповів про Настю. На жаль, подружжя нічого не знало про неї. Сусіди розговорилися, і виявилося, що Семен і Вадим народилися в один день, як і Настя з Оленою. Вперше, відколи потрапив за ґрати, Вадим щиро засміявся.

— Це не просто збіг, — сказав він.

— Доленосний збіг, — погодилася жінка.

Вони домовилися після звільнення зустрітися сім’ями і потоваришувати. Вадим згадав Руслана і їхню домовленість. Треба лише дочекатися того часу, коли нечисть розбіжиться.

— Здається, вони повтікали і забули про нас, — сказав Семен.

— Схоже на те, — погодився Вадим. — Погано тільки, що води ні краплі не лишили.

— Нам також, — мовив Семен, — але потерпимо, аби лише позбутися цієї погані.

Улянка грюкнула металевими дверима і піднялася сходами на горище школи. Чотири снайпери вже зайняли свої позиції біля вікон, які виходили на різні боки, лише одне вікно залишалося вільним, і до нього дівчина й попрямувала. Вона уважно оглянула в приціл місцевість і зручно вмостилась, бо в такому положенні залишатиметься кілька годин. Артилерія замовкла… Її завданням було охороняти цивільних, які сховалися від вибухів у спортзалі. Звідси було добре видно всі підходи до школи з її боку, інші сторони прикривали хлопці. Удалині горіло і здіймався високий стовп чорного диму, який, втім, не затуляв огляду. Подвір’ям снували бійці, від’їхала автівка Баті.

Думки Улянки повернулися до Геника, якого вона нещодавно бачила. Раніше вона вважала, що в АТО набагато легше тим, хто має поруч кохану людину. Тоді ворожі кулі та осколки їх оминатимуть, бо, хай яка жахлива війна, життя сильніше, а підкріплене любов’ю — у стократ. Закохана людина не буде безглуздо, як іноді трапляється, ризикувати своїм життям, аби не завдавати болю коханій людині, й сама любов має вберегти від загибелі. Війна показала свій жахливий вищир, байдужість до найглибших почуттів, кидаючи закоханим під ноги тіла коханих.

Після того, як Уляна і Геник опинилися в зоні бойових дій, де небезпека чатує на кожному кроці, дівчина зробила висновок, що на війні краще нікого не любити, не мати поруч коханої людини. Самотнім на війні спокійніше, простіше, безпечніше: не треба відволікатися, тривожитися про коханих більше, ніж про себе. Чомусь частіше гинули або ті, на кого чекали вдома, або ті, хто мав поряд кохану людину, завдаючи невимовних страждань, що їх не вилікують ані час, ані нові стосунки. А виживали необтяжені близькими взаєминами, неодружені та сироти. Чому так? Можливо тому, що життя вже влаштувало їм випробування на міцність? Чи тому, що їхня місія на землі ще не виконана: хтось мусить знайти своїх батьків, які покинули в дитинстві, інші — одружитися та народити дітей?

Часом Уля навіть шкодувала, що поруч є Геник, і вважала, що зробила помилку, пішовши воювати разом з ним в один батальйон. Навіть не бачачи його, вона весь час відчувала його присутність, небезпеку, яка висіла над ним, і тривожилася. Ішим разом Улянка впевнювалася, що вчинила правильно, саме так, як їй підказало серце.

Втім, війна не залишала багато часу на роздуми, головне було вижити і здобути таку жадану перемогу. Уля гнала геть думки про те, як житиме після того, коли жахіття скінчиться і настане омріяний мир. Не переймалася тим, що робитиме і як складеться її життя, бо мрії розривали снаряди, на них полював ворожий снайпер, чатували численні розтяжки та міни. Чи не стає вона так швидко і не очікувано для себе черствою, не втрачає жіночність? Втішала себе думкою, що на війні потрібен лише холодний розрахунок, продумування кожного кроку, тому не можна піддаватися емоціям, якими наділена жінка в мирному житті. Війна не залишила вибору жінкам, якщо вони взяли до рук зброю, і не треба загадувати про майбутнє, мріяти про те, що може ніколи не здійснитися. Свої мрії до