Читати книгу - "Варвар у саду"

Отже, маємо тут, Високий Трибунале, класичний приклад колективного навіювання. І ми, знаючи логіку страху, психопатологію зацькованого, теорію поведінки груп перед лицем загибелі, не можемо йняти цьому всьому віри. Пам’ятаймо також, що середньовічній уяві не давав спокою диявол. Хто краще за нього міг пояснити катованим, запротореним углиб темних льохів, сенс їхньої долі?

Збереглося, Високий Трибунале, ім’я отого демона. Воно дійшло до наших часів, ставши темою міркувань багатьох експертів. Не річ, а слово є єдиним речовим доказом у цій справі. Назвемо його нарешті: Бафомет (Baphomet).

Німецький експерт, сходознавець Гамер-Пурґстал, виводить ім’я демона від слова Bahumid, яке мало б означати вола. З цього він виснував, що йшлося про культ золотого тільця, в чому тамплієрів справді звинувачували. Теза ця не підтвердилась, і сам автор змінив її пізніше на іншу, таку ж непереконливу. Дослідник тамплієрів, блискучий історик, Віктор Еміль Мішле, вбачав у назві абревіатуру формули, яку згідно з засадами кабалістики належало читати справа наліво: TEMpli Omnium Hominum Pads ABbas[73]. Помічено також, що така назва може походити від зайнятого тамплієрами кіпрського порту Бафо, де в старовину розташовувалася святиня Астарти, богині Венери і Місяця, тієї Діви й Матері, якій приносили у жертву дітей. Цю гіпотезу прокурор висловив, ідучи шляхом найфантастичніших звинувачень ордену, в тому числі й у людожерстві.

Доволі правдоподібним, принаймні з філологічної точки зору, виглядає пояснення, яке дав на початку XIX ст. знаменитий арабіст Сильвестр де Сасі, виводячи ім’я демона з перелицьованого імені Магомета. Це підтверджує фрагмент із поеми тамплієра Олів’є, написаної окситанською мовою: «E Bafonet obra de son poder» («І Магомет зблиснув своєю міццю»). Проте, всупереч переконанню прокурора, це аж ніяк не є доказом проникнення ісламу в езотеричну доктрину тамплієрів. Хоча вони до певної міри підпадали впливам релігій Сходу, жоден документ не свідчить про те, що храмовники перетворилися на релігійну секту. В їхній свідомості, мабуть, почався важливий процес розширення виднокола у питаннях віри. Те, в чому був певен кожен франкський шляхтич, вирушаючи у хрестовий похід, — християнство є єдиною гідною цієї назви релігією, — захиталося завдяки новим контактам і новому досвіду. Коран, який визнавав Христа за одного з пророків, безумовно полегшив цей процес.

Повернемося, проте, зі Сходу, який у той період був уже тільки спогадом і відлунням, до Франції, де триває гра навколо життя й честі ордену Храму. Філіп Красивий, як це й личить модерному монархові, вправно скористався пропагандою. У момент, коли в льохах усієї Франції лунали зойки катованих, король пише листи всім суверенам Європи, сповіщаючи про «злочини» тамплієрів. Утім, не всі повірили у звинувачення. Скажімо, король Англії Едвард II вбачає у них клоаку наклепів і повідомляє про своє прихильне ставлення до тамплієрів королям Португалії, Кастилії, Араґону, Сицилії та самому папі. Звідси легко виснувати, що повсюдна погана слава тамплієрів не була аж такою повсюдною, як у цьому намагався переконати нас прокурор.

Після того фатального, вимушеного першого визнання вини гросмейстером, у тамплієрів жевріла єдина надія, — що їх передадуть під юрисдикцію Церкви, а точніше, що їх судитиме сам папа. І справді, наприкінці 1307 року король погодився передати в’язнів Климентові V. Почувши про це, тамплієри масово відмовляються від своїх свідчень. Переказують, що Жак де Моле вчинив це перед натовпом зібраних у церкві, показуючи роздерте тортурами тіло.

Філіп Красивий, побачивши, що нитки інтриги вислизають йому з рук, натискає на пружину пропаганди, тим разом внутрішньої. Парижем починають кружляти листівки, буцім папа куплений тамплієрами. Адже ніщо так не розпалює пристрасті, як аргументи, пов’язані з грошима. Розбурхавши натовп, Філіп Красивий звертається до парламенту і Паризького університету, аби ті підтримали його антипапську політику і висловились у справі тамплієрів. Одначе університет відповідає, що справи про єресь повинен розглядати духовний трибунал. Це ще один доказ, Високий Трибунале, що не вся тогочасна громадська думка висловлювалася проти ордену.

Інтелектуали, як завжди, напакостили владі, зате парламент, який зібрався у травні 1308 року в Турі (щоправда у неповному складі, бо чимало шляхтичів воліли виправдовуватися у своїй відсутності, ніж брати участь у цій комедії), після ознайомлення з вимушеними зізнаннями проголошує, що тамплієри заслуговують смертної кари. Отож, підтриманий гласом народу Філіп Красивий прямує до Пуатьє на зустріч із папою.

Климент V майстерно розіграв розмову з королем, з порога скерувавши її на справи хрестового походу і дипломатично оминаючи процес проти ордену тамплієрів. Філіпові Красивому не залишається нічого іншого, як скористатися послугами відданих йому достойників Церкви, архієпископів Нарбона і Буржа. Вони на інсценованому з’їзді разом із королівськими посіпаками ґвалтовно атакували орден і байдужість духовної влади у цій справі, не шкодуючи також образливих слів на адресу папи. Климент V наполягав на своєму. Він навіть заявив, що деякі зізнання тамплієрів не видаються йому достатньо вірогідними, і, щоб виграти час, попередив, що наступного року Собор у В’єні займеться справою ордену. Він також зажадав побачення з головними оскарженими.

Останні їхали у супроводі збройного конвою з Парижа до Пуатьє. Подорож раптом урвалась у Шіноні, під приводом хвороби оскаржених. Поза всякими сумнівами, Високий Трибунале, план був укладений завчасу. Шінон, похмурі руїни якого досі збереглися, добре пасував для такої зупинки завдяки величезним підземеллям. Коли до нової катівні прибувають папські посланці у товаристві заклятих ворогів тамплієрів Ноґаре і Плезіана, оскаржені мовчать або визнають свою провину. Повернувшись до темниць, лицарі можуть писати на мурах свій заповіт.

Переглядаючи документи процесу, легко зауважити, як часто ті ж самі допитувані відмовляються від власних свідчень, аби через кілька днів повернутися до найважчих самообмов. Цього не можна пояснити інакше, ніж вживанням до оскаржених вогню, казана, естрапади, залізних кліщів і здавлюючих обручів.

Оборона дозволяє собі процитувати фрагменти деяких зізнань.

Понсар із Ґізи, 29.XI. 1309 p.:

«На запитання, чи піддавали його тортурам, відповів, що три місяці тому, коли він