Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Северин Калинський, який командував панцерними, махнув буздиганом. На той знак прозвучали труби. Польські хоругви відскочили, залишаючи закривавлений вал кінських та людських трупів, і відскочили у бік, не маючи змоги зламати рядів ворога. А потім з шумом крил на рейтарів навалилися гусари Собеського та Одживольського. І відкинула найманців до заду, змила, ніби морська хвиля тонкі тростини… Ніхто вже й не думав про опір. Гусари наступали через завали трупів, вони рубали рейтарів без жалості та милосердя, напирали на них кінськими грудями. Ніхто не просив пожаліти їх. Ніхто з людей Дантеза не протягав палаша ефесом до переможців, ніхто не крикнув: «Pardon!». Вони вмирали мовчки, боронилися до останньої краплі крові — побиті, роздавлені, розсічені, віддаючи удар за удар, випад за випад. Калиновський бився до кінця. Врешті, коли гусари і панцерні вирізали рейтарів, догнали гетьмана посередині кривавого поля, схопили живцем, оточили з усіх сторін. А він стояв і дивився безпристрасним оком на трупи, кров і мертвих коней.

— Усього війська воля, щоб ваша милість не жила, — сказав Пшиємський. — Віддай наказ шотландцям, щоб вони капітулювали! Досить вже крові пролилося.

Гетьман навіть не поворухнувся.

— Забрати його! — кинув Пшиємський драгунам. — Затримати на квартирі і пильнувати!

Калиновський дозволив себе провадити без протестів. Він ні слова не промовив, коли жовніри оточили його. Собеський нахилився до Пшиємського:

— Де Дантез?

— О, під три чорти! Хапай його, хапай, доки не буде запізно!

— Не треба, — прозвучав чийсь голос.

Дантез, закривавлений, блідий і ледь живий, йшов до них через завали трупів. Врешті опустився на одне коліно, вбив рапіру в землю і здійняв капелюха.

— Пароль, милостиві панове.

Пшиємський дав знак своїм драгунам.

— Беріть його!

До Таращи прибули ще того ж самого дня. Ще до того, як остигли стволи гармат та мушкетів і трупи біля редутів, Собеський разом з Пшиємським, Одживольським та Чаплинським ступали до воріт церкви. На цей раз в якості депутації від військової конфедерації. Богун і козацькі полковники чекали на них як і два дні тому — перед царськими воротами. Мовчки поклонилися: козаки ляхам, а ляхи — козакам. Всі познімали ковпаки, шапки та копузи — одні польські, а другі… теж польські, тільки з добичі. А потім запала тиша. Довга, страшна, напружена.

Шляхтичі, багаті пани, полковники і землевласники, останні лицарі Старого Світу, спадкоємці гербів та клейнодів сарматів, яки, прибувши на береги Вістули сторіччя тому, учинили слов’ян, що мешкали там, своїми підданими, мірялися поглядами з молодцями з степів, які, народившись з битв і різні, з безсмертної слави запорізького війська, тепер простягали руку до найвищих лаврів — по шляхетські герби і привілеї. По вольності, здобуті, здобуті кров’ю та польським мечем у війнах з хрестоносцями, бранденбуржцями, Москвою, турками і татарами, які були видерті у королів-тиранів та власних можновладців взамін за вірну службу, за любов, честь та відданість, за відсутність отрути в келихові і спини, безпечні від скритовбивчого удару. По шляхетські привілеї, перенесені потім на язичницьких литвинів в угодах і уніях: кревській, городельській і любельській. І от через сторіччя, онуки та правнуки тих великих лицарів, польські пани мали перенести власну вольність, єдину в Європі, на запорізьких козаків. Дарувати свої стародавні герби та клейноди простому та невченому народові, але ж притому хороброму, який в численних битвах і сутичках показав свою силу, міць та мужність. Бо вже від чотирьох років польським панам прийшлося дуже добре ознайомитися з козацькою зброєю під Жовтими Водами, під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовом.

Богун захарчав, розкашлявся, плюючи кров’ю. Він був блідий та слабкий, Баран з Гроїцьким підтримували його з двох сторін, об той не впав.

— Ва… Ваші милості, польські сармати, — промовив він тихо, заходячись кашлем. — Вважаю, що ви привезли нам відповідь на наші пункти угоди з запорізьким військом. Якщо так, то як звучить ваше останнє слово?…

Пшиємський зім’яв в руці лист з відповіддю. Він збирався відразу ж зачитати його усім присутнім, але в нього не було сил. Тому зробив глибокий вдих…

— Милостиві панове, полковники війська запорізького. Відповідь наша… звучить…

Він спустив голову та поклав долоню на рукоять рапіри.

— Звучить: ні. Ми не дамо вам наших шляхетських привілеїв. Не допустимо козаків до гербів.

Поміж запоріжцями повисла страшна, всеохоплююча тиша.

— Не заперечуючи вашої лицарської хоробрості та стійкості в боях, не можемо ми допустити до привілеїв людей, які не уродилися шляхтою, але є generationis plebeorum[122], простолюддям, оберненим в хлопство. Наша шляхетська вольність була надана нам Богом за мужність та чесноти гербових панів-братів. І як така, не може вона бути перенесена на нижчі стани, на міщан, а над усе — на плебейський, хлопський стан, з якого більшість з вас і виводиться.

Богун захарчав. Він мало не впав, але його підтримали козаки. Гарчання розійшлося поміж козацькими полковниками; вуса, брови та бороди настовбурчилися, руки схопили пістолі і шаблі. Ось-ось вже Гроїцький та Баран хотіли кинутися на польських депутатів, вже хтось скликав козаків перед церквою; у повітрі висіла звада…

Спокій врятував Богун. Він вдарив Гроїцького по плечу, відштовхнув Барана, з усіх сил вдарив булавою по столу. І тут же зблід, немов не впавши на складені тут же папери.

— Ага, виходить так воно, — з трудом видавив він з себе. — Як ми були вам… потрібні, то ви нам сукно давали, в море вийти дозволяли, тоді ляхи козаків за рідних братів мали. Як треба було під Хотин, ми пішли під Хотин. Як була звада під Смоленськом, ми пішли під Смоленськ. Як треба було царя грабувати, так ми й грабували. Як треба було пана Владислава підтримувати, то ми дорогу до престолу царського шаблями прорубували. А як непотрібен став козак — то треба його нагаєм від панського столу відігнати, не кинувши навіть окрушини якоїсь. І треба його притинати, немов нігті чи волоси. То йому хутір відібрати, дітей на смерть побити, або ж просто в степ вигнати — нехай здихає, мов той собака.

Замовк. Кров пішла з вуст.

— Одне вам скажу, панове-ляхи, — простогнав