Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Заждіть-но, я заплутався.

— Моффат видав одну-єдину книжку — «Хроніки Співочих Драконів».

— Саме так, — Пенумбра киває. — Його codex vitae був третьою й останньою частиною саги, яку він розпочав писати ще до того, як приєднався до нашого товариства. То був надзвичайний вияв довіри — завершити таке творіння й віддати його на зберігання до бібліотеки. Він показав книжку Першому Читачеві — до Корвіни ним був Нівеан, — і її затвердили.

— Але він забрав її.

Пенумбра киває.

— Він не зміг принести цю жертву. Він не міг залишити останній том невиданим.

То виходить, що Моффат покинув Нерозривний Корінець лише тому, що в Ніла, в мене й у незліченної кількості шестикласників-ботанів просто зносило дах від третьої й заключної частини «Хронік Співочих Драконів».

— Ого, — каже Ніл. — Це багато пояснює.

Він має слушність. Від третього тому школярам зносило дах якраз тому, що сюжет рясніє всілякими вивертами. Атмосфера змінюється. Персонажі переінакшуються. Сюжет сходить із рейок і тепер керується якоюсь прихованою логікою. Читачі пояснювали це тим, що Кларк Моффат захопився психоделічними наркотиками, а виявляється, причина значно химерніша.

Пенумбра супиться.

— Я вважаю, що Кларк припустився фатальної помилки.

Помилка чи ні, але ж яке переломне рішення. Якби не вийшов останній том «Хронік Співочих Драконів», я б ніколи не потоваришував із Нілом. Він би не сидів тут із нами. Може, я теж би тут не сидів. Може, я б займався серфінгом у Коста-Риці з якимось дивакуватим другом із паралельного всесвіту. А може, сидів би в сіро-зеленому офісі.

Дякую вам, Кларку Моффате. Дякую за ту помилку.

Повернувшись у Сан-Франциско, я знаходжу Мета й Ешлі разом на кухні — обоє смакують якийсь вигадливий салат, обоє вдягнені в яскраві еластичні спортивні костюми. У Мета на поясі теліпається карабін.

— Дженноне! — вигукує він. — Ти коли-небудь займався скелелазінням?

Я зізнаюся, що не мав такої нагоди. Як злодій, я надаю перевагу тим видам спорту, які вимагають спритності, а не сили.

— Я раніше теж так думав, — киває Мет, — але сила тут ні до чого. Річ у стратегії. — Ешлі дивиться на нього сповненими гордості очима. Він продовжує, розмахуючи виделкою з наштрикнутою на неї зеленню: — Кожен маршрут потрібно вивчати на ходу — планувати, випробовувати, поправляти. Направду, мій мозок утомився більше, ніж мої руки.

— Як там Нью-Йорк? — увічливо питає Ешлі.

Я не певен, що маю відповідь. Щось на кшталт: «Ну, вусатий владика таємної бібліотеки страшенно лютуватиме, коли ді­знається, що я повністю зісканував зашифровану книжку й пере­дав її в Google, але я принаймні жив у гарному готелі»?

Натомість я кажу:

— У Нью-Йорку було добре.

— У них там є чудові скеледроми. — Вона хитає головою. — Тутешнім далеко до них.

— Еге ж, інтер’єр у нашому «СкелеМісті»… бажає кращого, — каже Мет.

— Ота рожева стіна… — Ешлі здригається. — Певно, купили першу-ліпшу фарбу на розпродажі.

— А стіна для скелелазіння — це величезний простір для фантазії, — раптом загоряється ідеєю Мет. — Таке полотно! Три поверхи, які можна заповнити чим завгодно. Як чистий аркуш. Я знаю хлопця з ILM…

Я залишаю їх захоплено обговорювати подробиці.

Зараз не завадило б трохи поспати, але я дрімав у літаку й тепер не можу заспокоїтись, ніби щось кружляє в моєму мозку й ніяк не хоче йти на посадку.

Знаходжу на своїй невеликій полиці Кларка Моффата (цілі­сінького й не спаленого). Я вкотре неспішно перечитую всю серію і майже завершую другий том. Я падаю на ліжко й пробую побачити цю історію по-новому. Самі подумайте: ці книжки написав чоловік, який блукав тими ж вулицями, що і я, роздивлявся ті самі затінені стелажі. Він приєднався до Нерозривного Корінця, а потім покинув товариство. Чого він навчився на своєму шляху?

Я гортаю до тієї сторінки, на якій зупинився.

Герої, гном-учений і позбавлений престолу принц, продираються мертвими мочарами до Цитаделі Першого Мага. Я, певна річ, знаю, що трапиться далі, бо вже тричі читав цю книжку: Перший Маг зрадить їх і видасть королеві Дракенії.

Я завжди підозрював, що так воно й буде, знав, що так мало статися (бо як інакше вони могли потрапити до вежі королеви Дракенії та здолати її?), проте мені завжди важко читати цей розділ.

Чому не буває по-іншому? Перший Маг міг би просто налити їм кави й на якийсь час прихистити в себе.

Нещодавно я довідався стільки нового, та від цього історія ніяк не змінюється. Моффат пише гарно: чітко й послідовно, лиш подекуди вставляючи ремарки про долю і драконів, аби роман не здавався куцим. Його персонажі одразу припадають до душі: гном-учений Фернвен — типовий ботан, який будь-що намагається вижити у своїх пригодах. Телемах Напівкровний — герой, яким би хотів бути кожен. У нього завше є план, він знаходить вихід із будь-якої ситуації й усюди має таємних спільників, котрих можна покликати на допомогу, — піратів або чаклунів, чию прихильність він здобув давнішніми подвигами. Я якраз читаю той розділ, у якому Телемах дмухне в Золоту Сурму Ґріффо, щоб підняти полеглих ельфів Пінакського лісу, які заборгували перед ним, тому що він звільнив…

Золота Сурма Ґріффо.

Ти диви.

Ґріффо, себто Ґріффо Ґеррітсзон.

Я відкриваю ноутбук і беруся записувати.

Розділ продовжується:

— Золоту Сурму Ґріффо гарно викували, — каже Зенодот, погладжуючи пальцями вигин Телемахового скарбу. — Усі чари в тому, як її викували. Розумієш? У ній немає магії — я її не чую.

Фернвен здивовано округлює очі. Адже заради цієї чарівної сурми вони витерпіли всі жахіття мертвих мочарів. А Перший Маг заявляє, що вона не має жодної магічної сили.

— Магія — не єдина сила в цьому світі, — неголосно продовжує старий чаклун, повертаючи сурму її королівському власникові. — Ґріффо створив такий бездоганний інструмент, що навіть мертві мусять піднятися, коли вчують його поклик. Він