Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Моя спина пітніє під мантією, в очі ніби хтось піску насипав. Жорсткий диск у коробочці для гральних карт у моїй кишені робиться важким, як шматок свинцю. Я намагаюся напустити на себе байдужий вигляд. Зацікавлено розглядаю свої черевики.

— То була фатальна помилка. І вже не перша, якої припус­тився Пенумбра.

Чорні мантії знову буркочуть. Розчарування Корвіни, його дратівливість передається і їм, невдоволення циркулює натовпом і все наростає. Високі темні фігури зливаються в одну велику похмуру тінь.

Кровожерлива зграя круків. Я вже пригледів стежку до сходів. Я готовий рвонути будь-якої миті.

— Запам’ятайте це раз і назавжди, — Корвіна ледь підвищує голос. — Пенумбра — один із переплетених. Його codex vitae стоїть на одній із цих полиць, як невдовзі стоятиме й книга Зейда. Утім, його доля ще буде вирішуватись. — Упевнений і суворий голос Корвіни гримить підземеллям. — Брати й сестри, скажу вам відверто: коли тягар настільки важкий, а мета настільки важлива, жодна дружба вас не захистить. Ще одна помилка — і Пенумбру доведеться спалити.

Хтось приголомшено охкає, інші гарячково перешіптуються. Роззирнувшись, я помічаю, що чорні мантії шоковані. Мабуть, Перший Читач своєю заявою перегнув палицю.

— Не легковажте своєю роботою, — стишивши голос, про­довжує він, — байдуже, чи ви переплетені, чи непереплетені. Ми мусимо підтримувати дисципліну. Мусимо бути рішучими. Ми не можемо дозволити собі, — на цих словах він робить паузу, — відволікатися. — Корвіна переводить подих. Він міг би стати нічогеньким кандидатом у президенти — його ораторським здібностям не бракує впевненості й прямоти. — Для нас важить тільки текст, брати й сестри. Пам’ятайте про це. Там уже є все, що нам потрібне. Поки в нас є текст і наш розум, — він здіймає вгору палець і стукає себе по лискучому чолу, — нам більше нічого не треба.

Потому натовп розходиться. Чорні мантії крутяться навколо Зейда, вітають його, про щось розпитують. Його очі понад грубими рум’яними щоками досі вологі.

Нерозривний Корінець повертається до своїх повсякденних турбот. Чорні мантії схиляються над чорними книжками, ланцюги натягуються. Недалеко від помосту Корвіна радиться з якоюсь жіночкою середніх літ. Вона активно жестикулює, щось пояснюючи, а він дивиться собі під ноги й киває. Декл тупцює в них за спинами. Ми зустрічаємося поглядами. Він різко смикає підборіддям, і я метикую, що час мені вшиватися.

Опустивши голову й притиснувши до себе сумку, я перетинаю кімнату, намагаючись триматися ближче до стелажів. Та на півдорозі до сходів перечіпаюся через ланцюг і падаю на одне коліно. Ляскаю рукою по підлозі, й один учений скоса зиркає на мене. Він високий і має клинцювату борідку.

Я тихенько кажу: «Festina lente».

Не підіймаючи голови, я прожогом кидаюсь до сходів. Перестрибую по дві сходинки нараз, поспішаю повернутися на ­поверхню.

Я зустрічаюся з Кет, Нілом і Пенумброю у вестибюлі готелю «Північний міст». Вони сидять на масивних сірих канапах і чекають на мене, на столику перед ними — кава й сніданок. Я ніби потрапив до оази здорового глузду й сучасності. Пенумбра хмуриться.

— Хлопчику мій! — каже він і підводиться. Міряє мене поглядом із голови до ніг і здіймає брови. Аж тут я розумію, що досі вдягнений у мантію. Я ставлю сумку на підлогу й скидаю її. Гладенька на дотик, мантія переливається в тутешньому напівмороці.

— Ми страшенно хвилювалися, — продовжує Пенумбра. — Чому ви так затримались?

Я пояснюю, що трапилось. Кажу, що «БуркоСкан» спрацював, і витрушую фрагменти цієї хитрої штуки на стіл. Тоді розказую про церемонію на честь Зейда.

— Переплетення, — киває Пенумбра. — Таке буває нечасто. Не пощастило, що цей день випав якраз сьогодні. — Він задирає підборіддя. — А може, й пощастило. Тепер ви краще розумієте, якого терпіння вимагає Нерозривний Корінець.

Я підкликаю до себе офіціанта й без роздумів замовляю порцію вівсянки та «Синій екран смерті». Година ще рання, але мені конче необхідно щось випити.

Нарешті я повідомляю, що Корвіна сказав про Пенумбру.

Мій колишній роботодавець відмахується кістлявою рукою.

— Його слова не мають жодного значення. Для нас важить лише те, що є на тих сторінках. Мені досі не віриться, що нам це вдалося. Хто б міг подумати, що ми заволодіємо книгою життя Альда Мануція.

Кет усміхається й киває.

— Що ж, за роботу, — каже вона. — Для початку розпізнаємо зіскановані сторінки й упевнимось, що з ними все добре.

Вона витягає свій ноутбук і запускає його. Я приєдную крихітний жорсткий диск і копіюю його вміст — майже повністю. Переношу «Мануція» на комп’ютер Кет, а «Пенумбру» залишаю собі. Я не розкажу Пенумбрі чи ще комусь, що зісканував його книжку. Це зачекає, а якщо поталанить, то, може, вона нам узагалі не знадобиться. Наш проект — це codex vitae Мануція. А книжка Пенумбри — це так, про всяк випадок.

Я їм вівсянку й дивлюся, як рухається смужка індикатора виконання. Копіювання завершується легеньким теньканням, і пальці Кет уже злітають над клавіатурою.

— Добре, — каже вона. — Процес пішов. Щоб зламати шифр, нам знадобиться допомога хлопців із Маунтін-В’ю… але ми можемо принаймні запустити Hadoop і перевести зіскановані сторінки в текст. Готові?

Я усміхаюся. Це так захопливо. Щоки Кет спалахують рум’янцем. Вона переходить у режим цифрової імператриці. А ще, схоже, «Синій екран смерті» трохи вдарив мені в голову. Я підіймаю свою миготливу склянку.

— За Альда Мануція!

Кет вистукує пальцями по клавіатурі. Зіскановані сторінки розлітаються до далеких комп’ютерів, де невдовзі перетворяться на шереги символів, що їх ми зможемо скопіювати, а тоді розшифрувати. Їх більше не зможуть стримати жодні ланцюги.

Поки ноутбук Кет роздає роботу, я запитую Пенумбру про спалену книжку під назвою «Моффат». Ніл теж прислухається.

— То був він? — цікавлюсь я.

— Так, авжеж, — підтверджує Пенумбра. — Кларк Моффат. Він працював тут, у Нью-Йорку. Але до того, хлопчику мій, він був нашим клієнтом. — Пенумбра всміхається й підморгує. Він припускає, що така інформація справить на мене враження, і не помиляється. Виявляється, мені трапилася справжня знаменитість.

— Але ви тримали в руках не codex vitae, — провадить Пенумбра. — Це вже не codex vitae.

Очевидно, що то була книжка з попелу.

— Що сталося?

— Він