BooksUkraine.com » Сучасна проза » Зелений дім 📚 - Українською

Читати книгу - "Зелений дім"

163
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Зелений дім" автора Маріо Варгас Льоса. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 119
Перейти на сторінку:
і, зайшовши, влягається на ліжко, що стоїть посеред кімнати. Сонним голосом прощається з сержантом. Не встаючи, знімає кашкет, черевики. В кімнаті пахне пилом і міцним тютюном. Меблів небагато: комод, дві лави, стіл, лампа, підвішена до стелі. На вікнах металева сітка, крізь яку видно площу: жінки біля капіронів і далі щось перемелюють. Лейтенант встає й заходить до другої кімнати. Вона порожня. Відчиняє задні двері, що виявляються швидше вікном, аніж дверима: двома метрами нижче земля, поросла кущами мате, за кілька кроків від хатини починається густий ліс. Лейтенант розстібає штани, мочиться, а коли повертається до першої кімнати, то там уже стоїть сержант, — знову прийшов цей набридливий агварун на ймення Хум…

І перекладач: агварун каже — диявол, солдат брехати, і лімаабетка, і лімауряд. Аревало Бенсас дивиться вгору, прикриваючи долонею очі від сонця, — я не такий дурний, доне Хуліо, дикун хоче нас переконати, що він божевільний. Але дон Хуліо заперечно хитає головою: це не те, Аревало, ту саму пісню він співає вже чимало часу, я знаю її напам’ять. Щось собі вбив у голову з тими абетками, але хто його там, до біса, зрозуміє. Червоне, розпечене сонце припалює Санта-Марія де Ньєву так, що солдати, індіанці й хазяї, стовпившись довкола капірон, мружать очі, упрівають і важко дихають. Мануель Агіла обмахується очеретяним віялом; — доне Хуліо, ви дуже стомлені? Вам довелося добряче попрацювати в Уракусі? А Реатегі: та довелося, пізніше розповім про все докладно, бо зараз я повинен піти до місії, ненадовго, скоро повернуся, — і вони кивають головами: гаразд, почекаємо на вас в управі, капітан Кірога й Ескабіно вже там. А перекладач: туди і сюди, лоцман втікти, уракуса батьківщина, піруанопрапор. Мануелеві Аліга віяло служить уже як захист від сонця, але очі сльозяться, — нехай не надривається, то намарне, за все належить платити; перекладачу, переклади йому це…

Лейтенант спокійно застібає штани, сержант ходить по кімнаті, руки в кишенях: та де там перший раз, пане лейтенант. Вже багато разів, аж одного дня лейтенант Сіпріано розлютився й нагнав йому страху. Відтоді дикун перестав ходити. Але ж і спритник, певне, довідався, що лейтенант Сіпріано виїхав з Санта-Марія де Ньєви, і одразу ж примчав глянути, чи не вдасться йому все залагодити з новим лейтенантом. Офіцер закінчує шнурувати черевики, встає. А він не зчиняє бешкету? Сержант робить якусь дуже невизначену гримасу: бешкетувати він не бешкетує, але впертий, як віслюк, ніхто не може втямити, що у нього там в голові. Коли почався весь цей гармидер? Тоді, коли губернатором був сеньйор Хуліо Реатегі, ще до того, як у Ньєві з’явилась поліцейська дільниця. Лейтенант зі злістю хряскає дверима, — чортзна-що, ледве дві години, як прибув, а вже маю роботу, хіба той дикун не може потерпіти до завтра?..

І перекладач: капралдельгадо диявол! Диявол капітанартеміо! Але капрал не сердиться, він сміється зараз разом з солдатами, дехто з індіанців теж сміється, — ну, нехай лається далі, нехай ображає мене й капітана, ще побачимо, хто сміятиметься останній. А перекладач: каже, голодний, пане капрал, аж нудить його, каже, хоче пити. Дати йому води? Ні, нехай виговориться, — і підвищує голос: хто дасть йому воду або їжу, матиме справу зі мною, переклади це всім дикунам у Санта-Марія де Ньєві, бо вони хоч і вдають із себе дурників, хоч і всміхаються, але в душі напевне киплять від злості. І перекладач: син повії, сеньйоре капрал, ескабінодиявол, лається. Тепер солдати лише посміхаються, крадькома дивлячись на капрала, а він: дуже добре, нехай ще раз лайнеться, я йому покажу, коли його спустять униз…

Якийсь чоловік, худий, засмаглий, виходить їм назустріч, знімає солом’яний капелюх, і сержант відрекомендовує його: це Андріан Ньєвес, сеньйоре лейтенант, знає мову агварунів й іноді допомагає нам як перекладач, він найкращий лоцман в окрузі, і ось уже два місяці працює на поліцейську дільницю. Лейтенант і Ньєвес подають один одному руки, а Чорний, Малюк, Важкий і Блондин відходять від письмового столу. Ось він, пане лейтенант, це той поганин — так тут називають дикунів, — і лейтенант усміхається: я думав, що вони відрощують волосся аж до землі, а переді мною лисий. Голова Хума вкрита пушком, прямий червонястий шрам ділить навпіл його вузьке чоло. Він середнього зросту, кремезний, вбраний у потертий ітапак, який вкриває його від пояса до колін. На безволосих грудях — бузковий трикутник з трьома кружечками, симетрично розташованими по периметру, щоки прикрашені трьома паралельними рисками. Він має також татуювання по обидва боки рота: два чорних хрестики. Вираз обличчя спокійний, але в жовтих очах чаїться непокора і якийсь фанатичний блиск. А сержант: відтоді, коли його так поголили, він голиться сам, пане лейтенант, і це дуже дивно, бо для дикунів позбутися волосся найпринизливіша річ. Лоцман усе пояснить, вони саме розмовляли про це, поки чекали вас. Може, з допомогою дона Адріана ми порозуміємося з поганином, тому що попереднім перекладачем був знахар Паредес і ніхто нічого не розумів. І Важкий: той корчмар лише вдає, що вміє говорити по-агварунському, але це неправда, він ледве мимрить щось там по-їхньому. Ньєвес і Хум гарчать, жестикулюють. Сеньйоре лейтенант, він каже, що не може повернутись до Уракуси, доки йому все не віддадуть назад, але хоче повернутись, і тому голить собі голову — в такому вигляді він при всьому бажанні не може з’явитися перед своїми одноплемінниками. І чи ж не дурний? Так, а зараз нехай врешті пояснить, що йому повинні віддати. Лоцман Ньєвес підходить до агваруна ближче, плює і, вказуючи на офіцера, починає вимахувати руками, а Хум, який уважно слухає, раптом киває головою, й теж плює. Ну, ну! Тут не хлів, нехай не плюється. Адріан Ньєвес, одягаючи капелюх, пояснює: це тому, щоб лейтенант знав, що він каже правду. І сержант: це такий дикунський звичай — хто, розмовляючи, не плюється, той бреше. А офіцер: цього ще не вистачало, він же затопить нас у слині. Ми віримо йому, Ньєвесе, нехай не плюється. Хум схрещує руки на грудях, кружечки на його грудях зникають, трикутник зморщується. Потім Хум починає швидко говорити, майже без пауз, увесь час спльовуючи навсебіч і не відриваючи погляду від лейтенанта, який стукає підборами і незадоволеним поглядом супроводжує кожен плювок. Хум махає руками, його голос лунає усе натхненніше…

І перекладач: красти, диявол, уракусакаучук, дівчинка, солдатиреатегі, пане капрал. Ну й пика! Щоб захистити очі від сонця, капрал Роберто Дельгадо знімає пілотку і притуляє її до лоба, — ну, нехай викаблучується далі, нехай верещить, ми тут луснемо

1 ... 51 52 53 ... 119
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелений дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зелений дім"