Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

сіре небо, здається, вже ніколи не сяятиме блакиттю; з голих дерев на землю повільно падають краплі вологи. Із сусідньої вулиці долинає крик вугільника. До Різдва — два тижні. Кращого часу лишитися без роботи просто не вигадаєш! Але скільки можна про це думати. Гордон і досі відчував важкість похмілля, а перспектива пошуку нової роботи лякала більше за перспективу доживати віку в злиднях. Хіба ж зараз знайдеш щось підходяще? Всі місця зайняті. Залишався один вихід — опуститися на саме дно, поповнивши армію безробітних; в підземелля голоду, бруду і марності будь-яких зусиль. Хотілося покінчити з цим якомога скоріше.

Ревелстон повернувся близько першої. Знявши рукавички, він кинув їх на крісло. Вигляд у нього був пригнічений і втомлений. Гордон відразу все зрозумів.

— Йому все відомо?

— Боюся, що так.

— Але звідки? Мабуть, та стара корова Візбіч розпатякав.

— Ні, про це все-таки написала преса. Місцева газета. Звідти він і дізнався.

— Чорт! Геть забув про неї.

Ревелстон дістав з кишені пальта газету, що виходила двічі на тиждень. Її надсилали до крамниці, бо Маккечні розміщував там свою рекламу, але Гордон зовсім випустив це з уваги. Розгорнув — оце так! Прямісінько посередині сторінки жирним шрифтом було написано:

«ГАНЕБНИЙ СКАНДАЛ:

ПОМІЧНИКА ТОРГІВЦЯ КНИЖКАМИ

ОШТРАФУВАЛИ ЗА ХУЛІГАНСТВО»

Далі йшло майже дві колонки тексту. Ніколи раніше Гордон не знав такої слави, і ніколи більше такої йому не зажити. Мабуть, з новинами, було зовсім сутужно. До того ж у цих місцевих газет надто вже сильно розвинуте відчуття відповідальності перед громадою — під матеріал про якусь дрібну дорожньо-транспортну пригоду на Гарроу-роуд відведуть більше місця, ніж статті про кризу в Європі, а новини з категорії «Жителя Гемпстеда підозрюють у вбивстві» чи «У підвалі в Кембервеллі знайшли немовля» подають з особливою гордістю.

Ревелстон переказав подробиці розмови з містером Маккечні. Той, здавалося, розривався між почуттям люті на Гордона і тим, що не міг образити такого вельмишановного клієнта, як Ревелстон. Але, звісно, після такого скандалу не могло бути й мови про те, щоб Гордон залишився працювати в крамниці. Це позначиться на бізнесі, й окрім того містер Маккечні злився через те, що Флексман набрехав йому по телефону. Та найбільше його дратувала абсолютно неприпустима поведінка свого помічника. Ревелстон сказав, що той легше пережив би крадіжку грошей з каси. Звісно ж, сам Маккечні не вживав алкоголю. Гордон ніяк не міг второпати, чому в крамниці немає секретної шухляди з баром, тому й підозрював свого боса у прихованій схильності перехилити чарку: ніс у нього часто бував червоний. Та це, мабуть, через пристрасть нюхати тютюн. Хай там як, але Гордона викрили.

— Візбіч, певно, прибере мої речі собі до рук, — процідив Гордон. — Ну й біс із ними. Все одно я заборгував їй за оренду кімнати.

— Не переймайтеся, я все владнаю.

— Е, ні, друже. Я не можу дозволити вам оплачувати мої борги.

— Та годі вам! — обличчя Ревелстона спалахнуло рум’янцем. Якийсь час він дивився поперед себе невидющими очима, а тоді випалив: — Гордоне, давайте з вами домовимося, що ви поживете у мене, доки все не владнається. Я допоможу вам з фінансами і з усім рештою. Мені це геть не складно. І взагалі, це ж тільки тимчасово — доки ви не знайдете нової роботи.

Насупившись, Гордон відійшов до вікна. Він, звісно, передбачав, що саме так все і станеться. І знав, що має відмовитись, і хотів відмовитися, але йому забракло сили духу:

— Бракує лише стати вашим нахлібником.

— Припиніть, заради Бога! Куди ж ви підете?

— Не знаю, мабуть, шукати прихистку десь під мостом, саме там мені й місце.

— Навіщо ви так? Ви залишитесь тут, доки не знайдете нової роботи!

— Але де ж я її знайду? Роботи зараз ніде немає. Я можу рік її шукати. І я не ХОЧУ шукати нову роботу!

— Не кажіть такого! Роботи достатньо. Щось та знайдете. І Бога ради, не називайте себе нахлібником. Ми ж товариші. Якщо вам так уже хочеться, можете потім повернути мені гроші, якщо у вас буде така можливість.

— Якщо буде!

Зрештою, Гордон дозволив себе вмовити. Це було зрозуміло від самого початку. Він залишився у квартирі й дозволив Ревелстону поїхати до себе додому, заплатити Візбіч за оренду кімнати і забрати свої валізи. Навіть погодився взяти «в борг» два фунти на кишенькові витрати. Він почувався ніяково — жив за рахунок свого товариша. Яка ж це дружба? Глибоко в душі він не потребував допомоги, а хотів, щоб його залишили наодинці. Скоріше б уже дістатися дна. Він тут лишився тільки тому, що йому забракло духу піти.

Щодо пошуків роботи, то випадок був геть безнадійним. Навіть Ревелстон не міг прилаштувати свого товариша, незважаючи на всі свої зв’язки. Гордонові було добре відомо, що йому вже нічогісінько не світить в книжковій індустрії. Протягом наступних трьох днів він оббивав пороги всіх книжкових крамниць у місті: стискаючи зуби, вимагав зустрічі з менеджером, а через кілька хвилин розмови йшов геть. Всюди він чув ту саму відповідь — вакансій немає. Дехто набирав додатковий персонал на час Різдвяних свят, але Гордон таким не підходив — недостатньо інтелігентний на вигляд, та ще й не послужливий (до того ж у ході розмови швидко з’ясовувалося, що з попередньої роботи його звільнили за пиятику). На четвертий день він здався. А який сенс шукати далі? Тільки заради Ревелстона він удавав, що намагається влаштуватися на роботу.

Одного вечора він повернувся цілком виснажений і знервований через постійні відмови. Він не користувався транспортом і щоб зекономити гроші всюди ходив пішки. Ревелстон, теж щойно повернувшись з редакції, сидів у кріслі біля каміна і читав гранки.

— Як успіхи сьогодні? — запитав він, як завжди, піднявши на Гордона погляд.

Той промовчав. Так йому було легше. Інакше він би почав лаятися. Навіть не подивившись у бік Ревелстона, Гордон пішов до спальні, скинув взуття і впав на ліжко. Він ненавидів себе. Яке право він мав сюди повертатися? Щоб і надалі висіти у товариша на шиї? Він не збирався далі шукати роботу. Він мав би лишитися на вулиці, спати на площі просто неба і жебракувати. Але не міг на таке наважитися. Тут тепло і безпечно. Поклавши руки під голову і продовжуючи ненавидіти себе, він пролежав десь із пів години. У двері хтось подзвонив,