Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Утім, не можна сказати, щоб Феншо був книжковим хробаком. Він був надто вправний в іграх і надто помітний у нашій групі, щоб відступити у свій внутрішній світ. У дитячі роки здавалося, що немає такої діяльності, яка б не давалася йому легко, немає такої царини, де він не перевершив би всіх. Найкращий бейсболіст, найкращий учень, найімпозантніший хлопець. Будь-якої з цих відзнак окремо вистачило б, щоб забезпечити особливий статус, а всі вкупі надали йому героїчного виміру. Він був дитиною, яку бог поцілував у тім’ячко. Він був видатний, але лишався одним із нас. Феншо не був маленьким генієм, не мав чудесного дару, що виокремив би його на тлі ровесників. Він був цілком нормальною дитиною, ба більше, якщо це можливо, ідеальнішою нормальною дитиною, у більшій гармонії зі собою, ніж решта з нас.

У душі Феншо, якого я знав, сміливцем не був. Попри це, інколи він приголомшував мене готовністю втрутитися у небезпечну ситуацію. За позірною зібраністю, здається, крилася велика пітьма: прагнення випробувати себе, піти на ризик, жити на межі. У дитинстві він полюбляв гратися на будівництві, дертися вгору драбинами й риштуванням, балансувати на дошках над безоднею, де шуміли інструменти, височіли мішки з піском і кисла багнюка. Коли Феншо викидав такі коники, я тримався позаду, безмовно благаючи його зупинитися, але нічого не казав — ​я б і радий піти, але боявся, що він упаде. Із плином часу такі пориви стали ще виразніші. Феншо почав заводити розмови про те, як важливо «спробувати життя». Він розказував, що хоче складнощів, хоче поринути у незнане — ​і що далі, то більше. Коли нам було років п’ятнадцять, він переконав мене провести з ним вихідні у Нью-Йорку: ми блукали вулицями, ночували на лавочці на старій станції Пенн, розмовляли з безхатьками й перевіряли, як довго протримаємося без їжі. Пам’ятаю, як ми о сьомій ранку в неділю напилися у Сентрал-парку і блювали на траву. Для Феншо це було важливим кроком до самоствердження, а для мене — ​тільки прикрою пригодою, ницим падінням у щось, невластиве мені. Але я все одно волочився слідом, розгублений свідок, учасник його виправ, завжди на маргінесі, підліток-Санчо на віслюку, приречений дивитися, як друг бореться зі собою.

Десь за місяць чи два після наших бурлацьких вихідних Феншо повів мене у бордель у Нью-Йорку (про все домовився його друг), і там ми втратили цноту. Наскільки я пам’ятаю, це була квартирка у цегляному домі на Аппер-Вест-Сайд, неподалік від річки — ​кухонька і темна спальня, розділені благенькими фіранками. Там працювало дві чорношкірі жінки — ​одна товста і стара, інша юна і гарненька. Старшої ніхто з нас не схотів, тож довелося вирішувати, хто піде першим. Якщо пам’ять мені не зраджує, ми взагалі вийшли в коридор і кинули монету. Виграв, звісно, Феншо, і вже за дві хвилини я сидів на кухоньці з товстою мадам. Вона називала мене солоденьким і час від часу нагадувала, що вона вільна, на випадок, якщо я раптом передумаю. Я так хвилювався, що лише трусив головою, лишалося тільки сидіти і слухати, як швидко сопе Феншо по той бік завіси. Я міг думати тільки про одне: мій член скоро опиниться там, де зараз перебуває член Феншо. А тоді настала моя черга, й я до сьогодні поняття не маю, як ту дівчину звали. То була перша жінка, яку я побачив голою во плоті, й вона у своїй голизні трималася так невимушено й доброзичливо, що все в мене могло б піти добре, якби я не відволікався на черевики Феншо у щілині між завісою й підлогою. Вони лищали в кухонному світлі, ніби відділені від його тіла. Дівчина люб’язно зробила все, щоб мені допомогти, але процес затягувався, і навіть під кінець справжнього задоволення я не відчув. Потім, коли ми з Феншо вийшли у присмерк, я не знав, що сказати. А Феншо, здається, був цілком задоволений, ніби цей досвід підтвердив його теорію про те, що треба спробувати життя. Тоді я зрозумів, що у Феншо голоду більше, ніж у мене будь-коли буде.

Ми у своєму передмісті жили без тривог і турбот. До Нью-Йорка було якихось двадцять миль, але він був далі від нашого світка газонів і дерев’яних будиночків, ніж Китай. Уже років у тринадцять-чотирнадцять Феншо перетворився на внутрішнього вигнанця: він виконував ритуали належної поведінки, але тримався осторонь від навколишніх і зневажав життя, яке мусив вести. Він зовні не бунтував і не справляв нікому клопотів, а просто відсторонився. У дитинстві Феншо привертав багато уваги й завжди перебував у вирі подій, але щойно ми перейшли у старші класи, як він став уникати світла софітів на користь затятої маргінальності. Я знав, що він серйозно думає стати письменником (хоча до шістнадцяти й перестав показувати свої роботи), але це, мабуть, був радше симптом, ніж причина змін. У передостанньому класі, наприклад, Феншо єдиного з нашого класу відібрали у збірну з бейсболу. Він кілька тижнів грав дуже добре, а потім без видимих причин полишив команду. Пам’ятаю, як він описував мені той інцидент наступного дня: просто зайшов у кабінет тренера після тренування і здав форму. Тренер щойно вийшов із душу, тож коли Феншо ввійшов до кімнати, той стояв при столі, в чому мати народила, з цигарою в роті й бейсбольною кепкою на голові. Феншо тішився описом, наголошуючи на абсурдності сцени й натхненно описуючи деталі — ​кремезне пухке тіло тренера, світло, калюжу води на сірій бетонній підлозі — ​але на тім і все, просто опис, низка слів, відірваних від усього, що могло бодай якось заторкнути самого Феншо. Мене засмутило, що він полишив команду, але Феншо так і не пояснив, чому так вчинив: просто сказав, що знудився.

Як і для багатьох обдарованих людей, для Феншо врешті настав момент, коли вже не досить робити тільки те, що дається легко. Змалку опанувавши все те, що від нього вимагали, він, природно, почав шукати випробувань деінде. І враховуючи рамки, які накладало життя учня у маленькому містечку, не дивно, що це «деінде» він знайшов у собі. Але, мені здається, не все так просто. У родині Феншо в той час відбулися певні події, які, поза сумнівами, справили вплив, і неправильно їх тут не згадати. Наскільки глибокий вплив — ​це геть інше питання, але, мені здається, все має значення. Врешті-решт кожне життя — ​це просто набір випадкових фактів, хроніка довільних перетинів і казусів, які не свідчать ні про що, крім власної безсенсовності.

Коли Феншо було шістнадцять, у його батька діагностували рак. Батько півтора роки помирав у нього на очах, і протягом цього часу родина поступово розпадалася. Найбільше це підкосило, мабуть, матір Феншо. Вона трималася стоїчно, мужньо відвідувала консультації в лікарів, дбала про фінансові справи й підтримувала лад у домі, але металася від безмежного оптимізму щодо чоловікових прогнозів до паралізованого розпачу. За словами Феншо, вона так і не змогла прийняти неминучого факту, який був у неї просто під носом. Вона знала, що станеться, але не мала сили зізнатися в цьому самій собі, і з часом почала триматися так, ніби жила, зачаївши подих. Поведінка в неї ставала дедалі ексцентричніша: то ночами судомно прибирала в домі, то боялася залишатися дома сама (а в інші дні раптом непоясненно зникала з дому),