Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Двері у вежу робили на совість. Товсті, міцні. Дошка завтовшки в мою долоню. Брус, а не дошка. «І деревина правильна – підказав хтось із духів. — В'ялена акація. У такій дошці будь-який клин загрузне, нізащо не розколоти, якщо до торця не підступитися... А сокирою чи мечем і пробувати зась»

А як це зробити, якщо двері всередину відчиняються, а коробка запущена в стіну на добру п'ядь і сталевими смугами окована.

«До того ж, на двері ще й захисна магія накладена. Не дуже сильна, майже не відчувається, але все ж таки ... Підпалити їх, наприклад, буде зовсім непросто »

Ага, а зсередини, після того, як двері зачиняться, стулку ще додатково можна підперти товстими брусами, просуваючи їх крізь спеціально вбиті в стіну гаки. Солідно…

Стіни теж виявилися куди товстішими, ніж здавалося зовні. Повний метр. Та ще й із опорними биками. Суворо… Довбати, не роздовбати… Не тільки тараном — не кожному магу під силу. Вона швидше назовні впаде, ніж усередину.

Стеля першого поверху піднімалася десь метрів на чотири. Цілісні, але ошкурені колоди лежали суцільним накатом, немов у бліндажі. І тільки в одному кутку, до вузького лазу була приставлена міцна драбина. За бажання її можна було втягувати нагору, але дуже сильно сумніваюся, що хоч комусь крім термінатора вдалося б піднятися по ній на другий поверх, якщо ті, що стоять нагорі, біля люка, будуть категорично проти.

Уздовж глухих стін тяглися високі, до стелі стелажі, заставлені всілякими плетінками та кошиками. Здогадатися про те, що тут зберігаються запаси їжі на випадок облоги, особливого розуму не потрібно. Помітивши незрозуміле ворушіння на одній із полиць, я все ж таки підійшов ближче і побачив на кошику настороженого кота. Якому наша парафія явно зіпсувала все полювання. Що ж, логічно… Миші завжди були проблемою будь-яких сховищ. І за всі століття, до широкого впровадження в ужиток ОР і бактеріологічної зброї, кращого способу боротьби з гризунами ніж кіт, людство так і не змогло придумати. Експериментували ще з вужами, їжаками, ласками… Але кіт — він і в Африці кіт. Якщо тільки щедра господиня не загодує мисливця сметаною і ковбасою до повного ожиріння.

Вниз, під підлогу, вів ще один лаз. Тільки цього разу набагато ширший. Ну. Правильно. З відрами, особливо повними, інакше не протиснутися. А судячи зі свіжої, не затхлої, грибної вогкості, колодязь у підвалі дбайливі селяни викопати не полінувалися.

— Ну, як тобі наш донжон? — з відтінком гордості поцікавився Титич.

Ух, ти, які ми розумні слова знаємо. Таки відчувається легіонерський вишкіл. Мабуть, при ньому й будувався. А староста тим часом продовжив, підтверджуючи мою думку:

— Як мене старостою обрали, так я в першу чергу і вирішив забезпечити наше село сторожовою вежею. А потім подумав — якщо вже будувати, то щось вартісне, а не аби що.

Вгадав…

— Знаєш, — говорив далі Ярополк. — Довелося мені бачити вирізані начисто не тільки села — цілі містечка. Де люди, які вважали мир вічним і, не бажаючи витрачатися, не подбали про належний захист. Ну, та ти й сам, напевно, не менше мого бачив… — староста згадав, з ким говорить і зменшив палкість у голосі. — Ясно, що проти серйозного війська, навіть без тарана, вежі, звісно, не встояти. Зате ніяким Лупооким, зберися гобліни хоч п'ятьма кланами разом, нас звідси і за тиждень не викурити. А поштовий голуб до столиці три години летить. І гіппеї* (*легка кіннота) імператора вже через добу приспіють. Він хоч і не надто охоче в такі чвари втручається, але порушення Угоди нелюддю безнаказанно не залишить.

— Все ти, Титичу, дуже правильно і мудро зробив, — похвалив я старосту з усією серйозністю. — І невдовзі ми в цьому самі переконатись зможемо. Бо гасло «свобода, чи смерть» — якраз про нас. Якщо лише односельці підтримають.

— Он як? — Ярополк відв'язав кисет і почав набивати люльку. — Отже, якщо я тебе правильно зрозумів, десятнику, спокійне життя для наших Виселок закінчилося? Повоювати захотілося?

— Авжеж, старосто. Тільки давай ще на верх піднімемося. Це я не вередую… Мені тре…

— Можеш не пояснювати, — знизав плечима той. — Кожен воєначальник намагається на місце майбутньої битви з висоти поглянути. Куди передовий полк мужиків із косами та ціпами поставити? Куди резерв із молодиць з вилами та макогонами затаїти? Знову-таки засадний полк з хлопців з рогатками треба кудись сховати… Я правильно кумекаю?

— Абсолютно, Ярополк Титич… — пригорнув я за плечі старосту, що знову насупився. — Тільки знаєш: добре сміється той, кому смішно після бою, а не до цього… І я тобі обіцяю, що, як би все не склалося, плакати нам точно не доведеться. Я вже про це подбаю. Чим хочеш, присягнуся!

— Дивись, десятнику, — не прийняв ветеран жартівливого тону. — Ти сказав, а я почув… Боги також.

— Можеш навіть записати, — я трохи підштовхнув Титича до сходів. — Ну, чого завмер, як скам’янілий троль? Сам же поспішав, поговорити хотів. Та й Листиця, мабуть, уже борщі доварює. Пішли, мислитель. Зараз все докладно розтлумачу.

Глинобитна підлога на другому поверсі мені теж сподобалася. Дошки тепліші, але й горять куди краще... А ще великі пересувні щити, два на два метри, сплетені з верболозу. Напевно, вигадка Титича. Он як поглядає, — чекає або питання, або похвали. Не дарма кажуть, що чоловік і до старості залишається дитиною. Тільки починає пити, курити і сквернословити… Ну добре, що нам шкода?