Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Звичайно ж, моя особа не залишилася непоміченою. Весь натовп підійшов до нашого столика.

- Есмо, - Калеан дружелюбно вклонився, решта привітно посміхнулися, тільки Елім сховав очі.

- Калеане, - відповіла протяжно, але руку не подала. Знаю ж, що потягне її до рота, як малолітня дитина.

- Представиш нас? – старший з братів вказав на мого супутника, я заперечливо похитала головою, але Енді підвівся і подав руку кожному, назвавши себе Ендрю Хот.

Аби не пропонував їм підсісти до нас.

- Ми могли б приєднатися до вас, якщо ви не проти, - Калеан не поспішив залишити нас наодинці.

- Я проти, столиків ще достатньо, - це я влізла з ноткою неприязні. Відчула, що Енді дивиться на мене з особливою увагою, але суперечити мені він не став.

- Есмо, у нас до тебе є пропозиція, поговоримо, коли ви закінчите?

- Я буду зайнята.

Намагаюся не піднімати очей на старшого Нотрила, що завис наді мною. Він мене лякає. Ішов би вже своєю дорогою, тягнучи всю родину туди ж, але ні, чекає від мене ще чогось.

- Ми хотіли запропонувати тобі провести неділю з нами.

- У мене вже є плани, - знову обриваю його на півслові.

- Це особливий день, Есмо, тобі краще буде в нас, - втрутився Елім. У його голосі немає тієї твердості, як у брата, він говорить м'яко, по-дружньому, з турботою.

- Ні, Еліме, я все вирішила.

Вже встаю зі свого місця і швидко йду до виходу. Як негарно виходить по відношенню до Енді, але здається я й так його втратила.

- Есмо, стривай! - Так, він іде за мною слідом.

На мене накотили емоції. Очі сповнилися сльозами. Не знаю, чому саме зараз, але я готова розплакатися.

Нотрили мають рацію, в неділю день Місяця. Це доба без магії, в яку кожен володар сил особливо вразливий. А з урахуванням полювання, яке на мене відкрили, я стану першою мішенню. Синяки на тілі тільки загоїлися, передчуваю, що з'являться нові.

- Есмо, в чому річ? Вони тебе образили? - Енді дивиться на мене співчутливо, а я не можу підняти на нього очі. - Йди до мене.

Енді обіймає мене, притискає до себе. Ми стоїмо біля тієї самої піцерії, і я знаю, що всі Нотрили зараз за нами спостерігають. Схлипую нестримно, трусь об чоловічі груди, шукаю захист. Мені хочеться почуватися в безпеці, але поруч з Енді я наражаю на небезпеку нас двох. Я маю піти і більше не з'являтися на його шляху.

- Есмо, будь ласка, подумай про нашу пропозицію всерйоз, - Елім вийшов з кафе. Стоїть поруч, поки я потопаю в міцних обіймах.

- У неділю вона зайнята.

Я не бачу, але знаю, що Енді дивиться Еліму у вічі. Ну так, знову переглядуються, хто кого. Ще не награлися.

- Есмо, скажи мені, де ти будеш, я повинен знати, - молодший Нотрил не здається.

- Вона буде зі мною, - знову твердий голос Енді.

- Есмо, - Елім ігнорує почуте, - ми зможемо тебе захистити, а він ні.

- Залиш її, вона зробила свій вибір.

Я відчуваю, як ще одна рука лягла мені на плече, сама при цьому притискаюся до Енді, ніби він – моє рятівне коло.

- Не торкайся до неї, - у Енді грубий тон, я його таким ще не чула, навіть у ролі начальника він був м'якшим. - Більше ніколи не смій до неї торкатися.

У мене по шкірі пробігла шеренга видресованих мурашок. Все ж таки цей владний тон мене хвилює.

- Не те що? Що ти зробиш? - Елім ще не пішов, сердиться, я знаю, а може навіть в люті. В голові спливла картинка, як він стоїть переді мною збуджений, слабкий і вразливий. Я не поспішила це забути, чогось ношу з собою.

Завмерла тиша. Втикаючись у чоловічі груди, я пропустила все, що там відбувалося далі. Почула кроки, що віддалялися, і підняла голову.

- Чому він пішов? – я проковтнула неіснуючу грудку.

- Ти хочеш його повернути? - Енді запитливо дивиться на мене згори донизу.

- Ні, але це не схоже на Нотрилів... Щоб так просто піти.

- Не знаю, на мою думку, все ясно. Якщо ти обіймаєш мене, а не його, твій вибір очевидний, - тепер Енді м'яко посміхається, я впізнаю того самого, ким була зачарована з першої зустрічі. - Отже, тобі потрібний захист?

- Ні, - поспішно відповідаю, надто ненатурально для правди.

- А що стосовно неділі?

- Нічого, я планувала провести цей день удома.

- Давай проведемо його разом. Хочу краще тебе пізнати.

- Енді…

- Нічого не кажи, Есмо. Я тебе не відпущу.

Енді притиснув мене настільки міцно, що мені стало ніяково. Він мене майже не знає, це наша друга зустріч. Що коїться у його голові? Запитань не стала більше ставити, ми просто побрели вперед алеєю парку, але цього разу тримаючись за руки, ніби давно зустрічаємося. Мені стало спокійно.

Настав час розлучатися, бо несподівано підкрався вечір.