Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Застоявшись у конюшні, чалий веселою риссю з легкістю тягнув невеликі сани по добре вкоченому насту. Полуденне сонце, ненадовго відвоювавши у хмар місце на небі, поспішало роздати тепло, і якби не вітерець, то можна було б навіть кожушки зняти, так пригрівало. Завалившись на сіно, дівчата мовчали недовго, та й хто б витримав, коли довкола така краса і тільки скрип полозів порушує зимову тишу. Віра з Даринкою пошепотілися трохи, а там і затягли на весь голос:
— Ой, летіли дикі гуси...
Ой, летіли у неділю дощову.
Впало пір'я на подвір'я,
Закотилось, як повір'я, біля трави.
Спершу голоси звучали врізнобіч, але коли до них приєдналася і Марічка — вирівнялися і зазвучали рівно, доповнюючи одне одного.
Ой, летіли дикі гуси...
Ой, летіли дикі гуси через ліс.
Не кажи своїй подрузі,
Хто тобі коралі зоряні приніс.
А там і Тарас не втримався. Дуже за душу пісня брала. І приєднав ламкий хлоп’ячий басок до дзвінких дівочих голосів.
Як постука нічка темна
У віконце знову,
Не питай мене даремно
Про моє кохання.
Так з піснями і домчали до хутора. І тільки коли показалися обгорілі крокви та покриті гаром стіни, пісня обірвалася. Немов на цвинтар прийшли. А небіжчики, як відомо, люблять тишу.
Помітивши чужі сани, Бровко спершу хрипко загавкав, а потім, мабуть, почувши знайомий запах, заметеляв хвостом і кинувся назустріч. Раз у раз припадаючи животом до землі і звиваючись вгору усім тілом. Тішився, що господиня повернулася, що не покинула. На радощах навіть на задні лапи встав, поклавши кудлату голову на полудрабок.
— Здрастуйте, здравствуйте, пане господарю… — потріпала його за вуха Марічка. Дістала з пазухи добрий край хліба і кинула псові. Той, хоч і не очікував, миттю звився і вхопив почастунок нальоту. — Тримай. Заслужив.
— Я швидко… — подивившись на пригнічених згарищем сестер, пообіцяла Марічка і, підхопивши відра, поспішила на вимогливе мукання корови, що теж почула хазяйку.
— Розглянуся поки що, — кинув солідно Тарас. — Батько ж запитає, що згоріло, а що вціліло.
— Дивися. Не сидіти ж камінцем... Та й ви б, розім'яли ноги, — на ходу відповіла молодиця, пірнаючи в душне, наповнене запахами худоби, нутро хліву.
Дівчата трохи насторожено поглядали на обгорілу хату, лихом від неї віяло, бідою, але Бровко швидко розігнав тугу. Упоравшись із частуванням, він вирішив випросити ще щось і у дівчат. Але ті розцінили його загравання по-своєму, і незабаром у кучугурах закипіла неабияка боротьба, яка доводила, що людина не просто так стала царем природи, — тільки сніг на всі боки летів.
Тарас несхвально подивився на це буйство веселощів, але нічого не сказав. Та й що тут скажеш? Зовсім нещодавно сам таким був. Та й зараз би ще із задоволенням приєднався до гурту. Але не солідно. Батька не просто так помічником його недавно назвав.
Хлопець підійшов до хати і придивився уважніше. Все так, як батько казав: стіни та піч вціліли, так що тільки дах справити, вікна-двері навісити і можна знову жити.
— Давай сніговика ліпити! — підскочила до брата Даринка. На відміну від батька, чиєю улюбленицею була молодша, Тарас більше любив середню сестрицю.
— Самі бавтеся, — озвалася від хліва Марічка, яка вже закінчила доїння. — Мені потрібна Тарасова допомога.
— Що робити? — по дорослому промовив парубок.
— Розтопи в печі та води з колодязя наноси.
— Навіщо це? — хором здивувалися сестри.
— Вівці та свині буряком обійдуться, а корову й теля напувати треба. Але, якщо дати студеної, з колодязя, вони можуть застудитися та захворіти.
— Як я, коли бурульки смоктала? — Уточнила Віра.
— Приблизно... Тільки їх на припічок потім не випхаєш і малиновим узваром відпоювати не будеш. Тож, краще заздалегідь припильнувати. А тепер, поки Тарас воду гріє, якщо хочете, допоможіть мені сіна натягати.
Дівчата з радістю погодилися і наввипередки кинулися до стіжка. Бровко, з гавкотом, помчав за ними, думаючи, що це якась нова, але така ж цікава гра.
Дивно виглядав стовпчик сизого диму, що піднімався над димарем, який стирчав самотньо, без даху, як відстовбурчений палець на скаліченій руці. Було в ньому щось сирітське, жалісливе. Але в той же час вогонь, що потріскував у печі, і цей димок вказували, що нічого непоправимого не трапилося. Найгірше минуло. Так, біда, горе… але життя продовжується.
— А де ти ховалась? — з цікавістю озирнулась по хаті Віра.
— Ой, добре, що нагадала. Треба ж добро все звідти забрати.
Марічка вхопилася за край дошки і відсунула кришку льоху убік.
— Отут і ховалась.
— Вогкістю пахне. Як із могили… — зазирнувши в яму, зіщулилася Віра. — Нізащо туди не полізла б.
— Дурниці, — серйозно відказав брат. — Якби в тебе над головою палахкотів вогонь, погрожуючи спалити живцем, то не тільки в льох, а в гнойову яму з головою пірнула б.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан», після закриття браузера.