Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Бе-е… — скривилася дівчина. — Тьху на тебе! Дурний…

— Тарас має рацію, — погладила її по голові Марічка. — Людина, коли життя рятує, здатна на таке, що в повсякденному житті й ​​на думку не спаде. А тепер давайте за роботу. Тарасе, ти скоч униз. А ви носите все в сани. Та не баріться, якщо хочете за видно додому потрапити.

— Та ми не квапимося, — потисла плечиками Даринка. — Тут теж не зле.

— А вовків не боїшся? Як місяць зійде вони саме на полювання виходять. І охоче такою смачненькою дівчинкою поласують, — посміхнувся Тарас.

— Дурний… — повторила за сестрою наймолодша, проте пожвавішала в рухах.

Так що далі підганяти не треба було, — носилися туди-сюди зі сміхом та жартами. Діти… Скрізь забаву відшукають, навіть , здавалося б найсерйознішій справі.

Тарас дров не шкодував, вогонь у печі аж гоготів, і вода швидко зігрілася. Так що сонце ще навіть не торкнулося підборіддям горизонту, як Комарине сімейство повмощувалося на сіні, і чалий, не менш жваво як і сюди, потягнув сани назад, додому.

В останню мить, уже за брамою, коли проїжджали повз узлісся, здалося Марічці, ніби хтось чужий, недобре, зло дивиться в спину. Молодиця швидко озирнулася, але нічого крім завмерлих нерухомо, вкритих товстими, сніговими шубами кущів і дерев не побачила. Степанова балка надійно ховала свої таємниці.

Остап Комар був із тих чоловіків, що як беруться за щось, то неодмінно доводять до кінця. Хоч у роботі, хоч у гулянці. Взяти, приміром, хоча б сьогодення. Горілку Остап не те щоб любив, але і не оминав нагоди пригубити, оскільки добра чарка робить життя трохи веселішим. Проте знаючи підступність оковитої, пив рідко. Як кажуть, у свята та при неділі. Але, якщо вже сідав до столу, то не зупинявся, поки або горілка не закінчувалася, або здоров'я. А оскільки він був чоловік міцний, немов зашкарублий дубовий брус, то дно пляшки зазвичай показувалося раніше. Тим паче, що Остап ніколи не пив сам. А що таке штоф чи навіть осьмушка на двох-трьох чоловіків, особливо якщо не рукавом занюхувати?

Подальші пригоди залежали від того, де і з ким пилося. Якщо вдома, то під чіпким поглядом Одарки, Остап випроважував гостей, потім довго димів люлькою на вулиці, а повернувшись, одразу лягав спати. Дружину Комар любив і засмучувати зайвий раз не хотів. Бо не вартувала жодна забава її сліз. Зате, якщо чаркування відбувалося в гостях, то душа чоловіка на повний голос вимагала продовження банкету. І тоді Остап, в тій же компанії, або й сам-один опинявся в корчмі.

Сьогодні ж вийшло, як то кажуть, ні сім, ні вісім. Пили вдома, а спати не можна – треба в управу йти. От і мучився Остап питанням, як вчинити — зазирнути в шинок чи ні? Щоб і дружину не сердити, і перед зятем не показати себе скупердяєм. Думав, думав, та й махнув рукою: будь що буде. Як доля розпорядиться. Сам Нестора до Лейби кликати не стане, але якщо той захоче туди зайти — не стане противитися.

— Чого зажурився, сусіде? — першим привітався з сердюком, що сидів на сходах ґанку.

— А чому радіти? — відповів той, зітхаючи. — Одні в хаті під перинами вилежуються, інші — за столом, а я, як прип’ятий пес, тут сидіти маю. Лиходіїв сторожити.

— Ет, тільки б тієї біди. Скоро пан сотник прийде, допит учинить. Та й по справі.

— Не прийде. Розхворівся Микита Степанович.

— Зле то йому було, — підтвердив Комар. — Але ж у сідлі тримався? Напевно нині не встане?

— Велено обох лиходіїв до завтра у холодній тримати, — кивнув сердюк. — Так що ні, нині не встане.

— Чому двох? — здивувався Остап. — Я ж сам чув, як сотник велів привести купця і обох робітників.

— Так, з купцем теж халепа трапилася. Поліз вранці на оборіг за сіном, та й на вила напоровся. Жінка казала, що аж майже наскрізь плече пробив. Крові було, як зі свині... Лежить у ліжку весь синюшний... страшний... Кращим у труну кладуть. Я навіть не впізнав одразу.

— Просто пошесть якась, — промимрив Нестор. — І у цього рана плечі...

— Що кажеш? — не розчув сердюк.

— Та так… не має значення.

— Ну, кому не має значення, а хто, може, одним оком на той світ поглядає. Та у безносої старої відстрочку випрошує. Ет, що тобі казати… Сам учора, мабуть, відчув учора? Адже зовсім трохи бракувало, і міг би затанцювати останній гопак у зашморгу. Бабам дякуй, що відбили.

— Щира правда, — мимоволі потер шию запорожець.

— Ну, і чого ж ти тоді досі тверезий, мов немовля? — здивувався сердюк. — Грошей немає аби чарку випити? За друге народження?

— Хотіли дізнатися, чим вислід закінчиться, — замість козака відповів Остап. — Хто ж все-та хату Оробця запалив?

— Ну тепер можете не чекати. То ж і час не гайте. Дорогу до шинку самі знайдете? Я б провів, та не можна. Служба.

— Нічого, друже. Не сумуй, — підморгнув сердюкові Нестор. — Ось зараз першу ж чарку за твоє здоров'я вип'ю.

— Смоли гарячі в пеклі напийся, — пробурчав сердюк. — Насміхатися ще буде ...

— А що? Можна і смоли, — засміявся Нестор. — У нас на Низу одного разу нетяга вирішив перевірити, чим священик так грішників лякає і випив чарку.