Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– Півпляшки гіркої…

Ми цю півпляшки розділюємо пополам у пивні шклянки, і ось я беру шклянку в руку, цокаюсь з традиції об шлянку мого компаньйона, схлюпнувши ненароком трохи горілки на хліб, вливаю її собі в душу, а вона, як злодій, в’їдається в мій організм і хоче викрасти моє серце.

Ми беремо ще півпляшки й розділюємо пополам, закушуючи пивом… І я вже почуваю себе так, наче я зустрів свою першу кохану, яку не бачив багацько літ. Мені радісно, а редактор розказує мені трагічні події свого життя і плаче. Власне, він не плаче, а так розповідає, що йому сіпаються куточки губ і в очах стоять і не капають сльози. Повні очи чистої, блискучої води і ось-ось ця вода зірветься й капне. В редактора стиснулись кулаки. Таке гірке оповідання. До його широких грудей і до важких великих плечей сльози зовсім не до речі й тому мені згадується: «ти дужий і ти плачеш. О, ти плачеш. Плач дужого скидається на ридання лева». В редактора з очей капнула велика сльозина. Ця сльозина зачепила жмут моїх нервів. У мені заворушилася жалісна скрипочка моєї душі і сльози одна за одною закапали з очей. Я знаю, то моїми очима виливається горілка. І знаю, що я, як і мій редактор, згодні зараз на все.

– В село?.. Чудово.

Ось ми потягом їдемо в якесь село. Ось ми вже за Харковом. Потяг бистро мчить, пронизуючи чорно-синю імлу пізнього вечора, а ми з редактором стоїмо в тамбурі й голосно співаємо:

Цю пісню я чув ще за часів імперіялістичної війни. Редактор співав її ще за царя хмеля і дивно, що ми проспівали всю до одного слова.

Перед нами блимають вогники хат якогось села. Нам треба Куряж, але хіба не все одно. Зіскочити неодмінно. Потяг мчить… І ми гряхнулися один за одним усім своїм єством у чорно-синю прірву пізнього вечора.

Я довго лежав у бур’янистому рові. В мене щеміло все тіло. Особливо голова. В голову повстрявало багацько шматочків бур’яну, я поколов собі ноги, розірвав об щось холошу й одірвав підошву від черевика. Здер об щось щоку. Пенсне десь залетіло, і я помацки виліз із рову. Виліз і пошкандибав по залізниці. В мене дуже боліло коліно. Редактора немає. Що це могло бути? Лячно мені. Навіть хміль пройшов. Що сталося з редактором? Може, попав під колесо? Може, вбився? Може, зачепило його потягом і потягло хтозна куди? Може, вже розбився редактор на шматочки? Але де це ми скочили? Передо мною блищать вогники. Доходжу до вогників: електричне освітлення. Багацько людей ходить, парочки прогулюються. Значить ще рано. Я вдивляюсь в місцевість і впізнаю Пісочине. В мене шумить у голові, як з похмілля. Я спішу до пивної. З пивної лунає:

В мене застукало серце. Я пізнаю голос редактора й радий вбігаю до пивної. Цілуємось.

Я в Пісочині колись був на дачі і зі своїм хазяїном часто випивав. Треба неодмінно до нього піти. Ідемо. Ось ми з редактором стукаємо у височезні нові ворота. Нам відчиняє чоловік з розкішною бородою на дві половини.

– Василь Євменович!

– Петро Іванович! Яким чином, яким вітром?

– Знайомтесь, – кажу, – рекомендую редактора.

– Очинь приятно. Василь Євменович Мартиненко.

Входимо в хату. Стара бурчить, але це нічого. Після деяких важких слів Василя Євменовича вона біжить по самогон. Василь Євменович сміється до мене голубими, добрими очима. Я люблю Василя Євменовича. Надто він моторний і добрий, як п’яний. Він побував у царській армії, на війні, скрізь їздив, знає багацько анекдотів, приказок і казок. Знаючи, що він жартівник і що до кожного слова щось докаже, кажу йому:

– Так, значить, будемо пить!

Він усміхається.

– Хіба ж ви не знаєте, Петре Івановичу, що я не