Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

круглі коліна, вгиналася всередину й припадала до тіла так, наче ця дівчина щойно вилізла з води. Дівчина нічого не вживала для того, щоб поправити спідничку, вона була захоплена продажем своїх ліфчиків і тільки червоніла. Навішала собі ліфчиків на оголені по плечі руки, на шию, на груди, і це мене спокушало. Я купую ліфчика, кладу його до кишені, довго говорю дівчині якісь дурниці. Це її не цікавить. Вона навіть ні разу не усміхнулася, одвернулась від мене й пішла до своїх товаришок, що так само стоять з ліфчиками. Я надибав пивну й засів у ній топити свою свідомість.

Вийшов веселий і радісний. На базарі шарманка грає. Чоловік у жилеті грає, а дівчина пританцьовує. Я дивлюся на це все лише одним оком, бо через коло натовпу нічого не видно. Мене зло взяло. Я пробрався до шарманки, умовляюся з шарманщиком, беру ванька й везу шарманщика до себе додому.

– Ванько стой! – Я зіскакую. Треба взяти китайця, ач як його обступили. – Ходя! Їдем зі мною. Матимеш гроші.

Проте, шарманщик пояснив йому докладніше за мене. Сіли горою й поїхали.

Ось я вдома. У мене вдома безладдя. Стільці поперекидані. Скрізь валяються недокурки, поналивано, насмічено, важке повітря. Але дарма. Шарманщик у жилетці грає мені, дівчина танцює з бубном у руці, а потім стала, взявшись у боки й співає:

Любила меня мать, уважала, Что я ненаглядная дочь. Я лесом дремучим бежала В ненастную темную ночь.

А потім Ходя розіклав свої таємниці й викидав ріжні коники. І мені здалося, що я оце все вже колись бачив отут у мене в кімнаті. Точнісінько так, як ось зараз, отакий самий лисий у жилетці шарманщик, така сама боса дівчина в червоній блюзці, підстрижена. Отакий самий Ходя з бронзовим обличчям, з великими вилицями й так само балака тоненьким дитячим голосом. І отакі сами білі пацюки, і кульки, і «магічні» палички й кільця… Колись оце все я бачив так самісінько, як зараз у цій самій моїй кімнаті. Я дивлюсь на рідюсінькі чорні вуса Ході й мені згадується роман Дельшея «Фарфорова Джонка». Шарманщик заграв «розлуку», і я попрощався зі своїми гостями.

Я прийшов до редакції й чекаю на аванс. Друкарка сміється.

– Я ніколи не бачу вас тверезим. Мені вас аж шкода. У вас дуже нещасний вигляд. Ви наче хворий.

– І мені, – кажу, – вас шкода. Певне аж у спині коле, – я показав кивком голови на машинку.

Друкарка образилась і нервово застукала літерами. Сидить біля машинки, як біля маленького роялю, і вистукує пальчиками трудовий марш. Справді, сидить, як біля роялю, грає, а в спині коле.

Я одержав аванс і йду собі. Йду й на умі у мене пісня:

Базар балшой і народу много. Рускій баришня ідьот – дай єму дарогу.

І крутиться мені оця пісня, хто зна чого. Йду і вона мені на умі. Думаю щось інше, але ця пісня мене не кидає. Власне, ще я йшов по аванс і вона вже була в мене на умі. Балакав з друкаркою і вона була в мене на умі. Йду ось і ця пісня не кидає мене, як настирлива муха. На чорта вона мені оця пісня? Я аж серджуся, аж рукою махнув і сказав у думці: тьху ти, чорт би тебе побрав. На тобі: і причепиться така безглузда пісня: «базар балшой і народу много». Воно мені потрібно?

– А-а-а-а, моє поважання шановному редакторові!

– Як живуть пролетарські поети?

Тиснемо один одному руки.

– Ти обідав?

– Ні, – кажу.

– Пішли.

– Звичайно, пішли.

І ми пішли. Іду й мені пісня на умі. Я тепер не сам і аж заспівав тихенько вголос: «Базар балшой…»

Редактор навіть і не здивувався. Йому і в голову не прийде, що ця пісня мучить мене ще зранку. Редактор щось думав і мугикав наче сам до себе мотив моєї пісні разом зі мною. Ми за обідом багато пити не будемо, можна взяти кілька пляшок пивця і на цьому кінець… Бо на редактора чекає робота. Сьогодні верстка газети, а мені починати повість, план якої я накреслив уже давно й героїв уже переносив у собі.

П’ємо пиво. Редактор чухає потилицю і всміхається.

– Я, – кажу, – теж не проти, бо оцим пивом тільки дратуєшся…

Редактор голосно зареготав. Підходить офіціянт.