Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— У мене був лише тиждень, щоб погладшати, — нагадав їй Ебенезер. Під час служби у Пітера Паґґена він мав змогу бачитися з Анною не більше разу на рік, і зміни, що відбулись у її зовнішності, дуже його вразили.

Вона опустила очі долу, і він почервонів.

— Я оце шукаю свого слугу, циніка, якого світ не бачив, — сказав він грайливо, відвернувшись. — Ти часом його не зустрічала?

— Ти маєш на увазі Бертрана? Я його відіслала хвилин п'ять тому, після того як він спакував твої речі до поштової карети.

— A-а, шкода. Я обіцяв йому за те цілу крону.

— І я її дала йому з тих грошей, що видає мені батько. Гадаю, він повернеться до Сент-Джайлза, бо місіс Твіґґ вхопив антонів вогонь, і вона, либонь, вже довго не протягне.

— Отакої! Не може бути! Наша дорогенька місіс Твіґґ! Буде прикро її втратити.

Вони, ніяковіючи, постояли трохи мовчки. Повернувши голову, щоб не зустрічатися з нею поглядом, Ебенезер раптом угледів чоловіка без перуки, добродія з книгарні, Пітера Сеєра, який ліниво стояв собі на розі.

— Бертран розповів тобі, яким мене обдарували титулом? — бадьоро запитав він.

— Так, він казав. Я пишаюся тобою. — Але, вочевидь, Анну бентежило щось інше. — Ебене… — вона схопила його за руку. — Чи правда те, що було в листі?

Ебенезер розсміявся, дещо прикро вражений тим, що Анна не виказала належного інтересу до його лауреатства.

— Це правда, що за всі ці роки я ні на крок не просунувся на службі в Пітера Паґґена. Як і правдою є те, що ця жінка була в моїй кімнаті.

— І ти її обманув? — нетерпляче запитала сестра.

— Так, — сказав Ебенезер. Анна відвернулась і затамувала подих.

— Але стривай! — вигукнув він. — Це зовсім не те, що ти подумала. Не заплативши, я обманув її в її сподіваннях, адже вона була повією і прийшла до мене, вимагаючи за свої послуги п'ять гіней. Але розповівши їй, як глибоко я її кохаю, я відмовився на запропонованих умовах і спати з нею, і платити.

Анна утерла очі й поглянула на нього.

— Це правда?

— Авжеж, — засміявся Ебенезер. — І хоч, може, ти й вважатимеш мене несправжнім чоловіком, але клянуся тобі, що зараз я стою перед тобою так само незайманий, як і того дня, коли ми народилися. Що, ти знову плачеш?

— Так, але вже не від смутку, — мовила Анна, обійнявши його. — Знаєш, брате, відколи ти поїхав до Коледжу Маґдалени, мені почало здаватися, що ми вже не знаємо одне одного так добре, як колись, але, можливо, я помилялася.

Ебенезера зворушило це зізнання, але він відчув себе трохи збентежено, коли Анна, перш ніж відпустити його, ще міцніше притисла до своїх грудей. Перехожі, включно з Пітером Сеєром, який досі тупцював на розі, повернули голови в їхній бік: достоту вони виглядали, немов пара закоханих, що розстаються. І все ж таки йому стало соромно за своє збентеження. Він посунувся трохи ближче до карети, аби запобігти ще більшому непорозумінню, і взяв сестру за руку, почасти для того, щоб уникнути подальших обіймів.

— Ти коли-небудь згадуєш минуле? — запитала Анна.

— Авжеж.

— Які то були часи! Пам'ятаєш, як ми годинами, бувало, ще розмовляли після того, як місіс Твіґґ гасила лампу? — Сльози знову виступили в неї на очах. — Щиро кажу, Ебене, мені бракує тебе!

Ебенезер погладив її по руці.

— Мені також тебе бракує, — сказав він від щирого серця, але почувався дещо незручно. — Пам'ятаю, як одного дня, коли нам було тринадцять, ти якраз захворіла на якусь гарячку і лежала в ліжку, а ми удвох з Генрі вирушили відвідати Вестмінстерське абатство. Це було вперше, коли я провів цілий день без тебе, і вже до обіду я так затужив за тобою, що почав благати Генрі, щоб він відвіз мене додому. Але натомість ми пішли до Сент-Джеймського парку, а після вечері — у Театр герцога на Лінкольнз-Інн-Філдз, і коли повернулися додому, було вже далеко за північ. Я відчував себе, здавалося, років на десять старшим від усіх тих пригод, що мені довелося пережити вдень, і хоч вбий, я думав, що за все життя не зможу тобі все це переповісти до ладу. Я вперше в житті пообідав поза межами дому, вперше відвідав театр і вперше скуштував бренді. Цілими тижнями у нас тільки й розмов було про цей день, і кожного разу я згадував щось нове, про що забув тобі розповісти. Щоразу це завдавало мені болю, і зрештою я почав уже шкодувати, що взагалі кудись їздив, і відверто сказав про це Генрі, бо мені почало здаватися, що після того дня ти так ніколи й не надолужиш втрачене.

— Я пригадую, ніби те все сталося лише минулого тижня, — сказала Анна. — Скільки разів я питала себе, чи ти не забув про цей випадок. — Вона зітхнула. — І я таки ніколи й не надолужила втраченого! Хоч як я допитувалася, однак не могла дізнатися усього до кінця. Жахлива правда полягає в тому, що мене не було там, щоб бачити все на власні очі!

Ебенезер перервав її сміхом.

— Бігме, навіть зараз я згадую дещо, про що забув тобі розповісти! Того дня після вечері в якійсь таверні на Пелл-Мелл мені довелося з пів години прочекати Генрі, сидячи за столиком на самоті, поки він з якоїсь там причини піднявся нагору… — він зап'явся, й обличчя його стало брунатного кольору, бо він раптом, після цих п'ятнадцяти років, збагнув, для чого Генрі Берлінґейму, ймовірно, знадобилося піднятися нагору. Однак Анна, як він із полегшенням зауважив, жодним чином не виказала, що зрозуміла, про що йдеться.

— Вино вдарило мені в голову, і всі довкола почали мені здаватися якимись чудними, а найпаче — я сам. Саме тоді я подумки склав свого першого вірша. Невеличкий катрен. Ба ні, маю визнати, що це невипадково вислизнуло з моєї пам'яті: я вирішив тримати це в секреті. Лише Святим Небесам відомо навіщо. Я можу навіть