Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Селище знайшлося прямісінько за переліском і лежало у моторошній тиші. Суди не пробилася снігова буря, та все одно будиночки морозко ховалися у кучугурах, а вулиці збезлюдніли. Ліс захистив село від сили негоди, хоча й мало полегшив їдкий холод, який пронизав повітря.

Мерехтливе сяйво далеких вогників у вікнах манило до себе, вказувало шлях до порятунку від холоду і темряви.

Ми вийшли з лісу і попереду замайоріла крива брама з низькими стінами навколо; у сторожці нікого не виявилося і ми зайшли до хутора ніким не помічені. Родосвіт раптом зупинився, роззирнувся на всі боки і нарешті повернувся до мене. Його слова мені не сподобалися:

- Я не пам’ятаю цього місця і мене це аж ніяк не тішить. Але ми маємо десь зупинитися на ніч, тож шукатимемо двір, де нас приймуть. І будь напоготові. 

Я кивнув і роздивився навколо. Дійсно, одразу ж кілька занедбаних хат світили порожніми, вибитими вікнами. Ми ступали далі і вдача посміхнулася нам. Ми натрапили на великий двір, де ще тримався паркан, сніг було розчищено на під’їзді, а з малих вікон лилося світло.

- Родосвіте, дивись!

Він вже й сам побачив те світло і попрямував до входу. 

На дворі стояв величенький сарай. Для худоби, мабуть, але наразі спустілий. Звідти пахло смолою та вар’ю. Потім ще льох, напівзруйновані стайні, і кілька хібар поменше. Брат постукав у двері великої хати і погукав:

- Чи є хто? Пустіть на ніч! Ми заплатимо!

Я хотів сказати братові що мабуть волати про гроші на вулиці посеред ночі - справа небезпечна, але щойно Родосвіт крикнув “заплатимо”, як двері відчинилися, невеличка фігура у темних сінях подивилася на нас, вочевидь оцінюючи, і нас миттю впустили до хати. 

Перш ніж ступити всередину я знов відчув той дивний погляд на собі як і раніше. Озирнувся. Нікого. Це трохи діяло на нерви, проте що я міг зробити?

Всередині було тепло і напівтемно. Кілька лучин освітлювало темні, неохайні покої, до яких нас провели. Там стояла велика піч, завішена простирадлом, лави тіснилися навколо квадратного столу, пошарпаного і побитого. Ми одразу ж всілися за нього, ближче до вогню і хазяїн, що пустив нас до хати, - зашмарканий хлопчина років дванадцяти - підійшов до нас. Його пошарпаний одяг, босі ноги у такий холод, відросле немите волосся - все це не залишилося непоміченим нами. Я подивився на брата, а той непомітно кивнув мені, і запитав хазаїна де можна влаштуватись на ніч.

- Токмо місце залишилося у підпіллі або на горище, самі обирайте де лягте. 

Родосвіт подякував і заплатив дрібною монетою, але хлопчина начебто залишився задоволений. Шмигнув носом і повернувся поратися до печі. Ми роззирнулися. Всі лавки були зайняті людом різного складу: кілька жінок з маленькими дітьми забралися до пічного кута, де тепліше; пара коротунів вправно драла глотки, хропучи і посвистуючи; у вікна примостився старий дід із чадною люлькою. Я придивився: косим оком він начебто зиркав на нас, але чи бачив - сказати було важко.

В кутку біля пічки стояв пустий казан, тож про вечерю ми навіть не питали. Закинемо щось у шлунки коли залишимося наодинці, вирішив я.

У сінях рипнули двері і в хату увійшла жінка з важким кошиком дров за спиною і пустим сільцями. Вона склала ношу на підлогу і втомлено розігнулася. Ще зовсім нестаре обличчя огортала мережа глибоких зморшок, а волосся затягнуло сивиною. Те саме пошарпане вбрання, що й в хлопця, але ж у рази охайніше. Однак, рухалася вона досить жваво і швидко оглянувши нас і подивившись на сина, запитала вимогливо:

- Хто такі будете, подорожні?

- Родосвіт із Заозер'я і брат мій молодший, Бестуж, - брат привітав господиню. - Дякую за притулок, добре газдинє, твій син пустив нас на нічліг.

- Ласкаво просимо до Мазурок, Родосвіте та Бестуже, - відгукнулася та. - Мене звати Беата, а це мій син - Чеслав. Та гадаю, ви вже познайомилися.

Я промурмотів щось нерозбірливе, а брат просто промовчав. Жінка ж жваво підкинула поліна до печі і вогонь задоволено затріщав. Тим часом син вже ніс їй чашу з кропом, трохи здобленим блідо-жовтими квіточками.

- Що це? - спитав я з цікавості. 

- Кінське копито, - мовив Чеслав, заразом принесши й нам по кухлю з цим відваром. 

- Копито? - з підозрою перепитав я.

Жінка всміхнулася, піднімаючи чашу і прикладаючись до неї: 

- Здається на півдні ця рослина зветься мати-й-мачуха. Чи водяний лопух.

Я відпив з чаши поки напій був гарячий. Смак виявився не найліпший. але я вирішив не додавати до кухлю власних рослин так відверто, щоб нікого не образити.

- Дякую за гостинність.

Беата склонила голову у поклоні і мовила: