Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли б ви, доне П’єтріно, в цю мить не спали, ви б кинулись казати мені, що панам не слід зневажати інших і що всі ми однаково підпорядковані законам любові та смерті і рівні перед Творцем; а я міг би тільки визнати вашу рацію. Але я б додав, що не варто звинувачувати у зневазі лише «панів», бо порок цей усезагальний. Професор університету зневажає вбогого вчителя парафіяльної школи, хоч і не показує цього, а оскільки ви спите, я можу без остороги сказати вам, що ми, церковники, вважаємо себе вищими від мирян, ми, єзуїти, маємо себе за кращих від решти кліру, так само як ви, зіллярі, погорджуєте зубодерами, які й собі вас осміюють. А лікарі теж насміхаються з зубодерів та зіллярів, хоч їх теж мають за ослів пацієнти, які збираються жити до ста літ, попри хворе серце чи печінку. Для суддів адвокати всього лиш набридливі типи, які намагаються перешкодити закону, а з другого боку, в літературі безліч прикладів сатири на бундючність, несумлінність, а то й ще гірші властивості суддів. Лиш ті, хто сапає землю, зневажають також себе самих, а коли вони навчаться зневажати інших, цикл замкнеться, і можна буде починати спочатку.
Чи ви колись думали, доне П’єтріно, скільки назв ремесел мають образливий відтінок? Починаючи від сажотруса, шевця та гречкосія до reotre та pompier[132] у французів? Люди не думають про заслуги шевців і пожежників; вони бачать у них тільки другорядні вади і називають їх хамами та зарозумільцями; і добре, що ви тепер не чуєте мене, бо я можу сказати вам, що мені чудово відоме поточне значення слова «єзуїт».
До того ж ці благородні принаймні зберігають гідність у біді: бачив я якось одного бідолаху, який вирішив накласти на себе руки наступного дня, але виглядав усміхненим і жвавим, як підліток перед першим причастям. А от якби вам, доне П’єтріно, довелося випити якусь вашу мікстуру з сенною, ціле село гуділо б від ваших лементів. Гнів і насмішка личать панам, а от скиглення і нарікання — ні. Я навіть можу дати вам пораду: якщо вам трапиться «пан», який бідкається і нарікає, придивіться до його генеалогічного дерева: ви обов’язково знайдете там висохлу гілку.
Цю верству важко знищити, бо вона весь час оновлюється, а коли треба, вміє вмерти гідно, залишивши після себе нові паростки. Погляньте-но, що діється у Франції: тамтешні аристократи з притаманною їм елегантністю йшли на шибеницю, але вигубити їх не змогли, а тепер вони вернулися і все залишилося, як раніше. Я кажу «як раніше», бо не латифундії і не феодальні права роблять з людини пана, а інший душевний склад. Мені розповідали, що в Парижі тепер є польські графи, яких повстання і деспотія довели до вбогого життя на вигнанні. Працюють вони візниками, але дивляться на свого клієнта-буржуа так, що той почуває себе, мов побитий собака, хоч і сам не знає чому.
А ще я вам скажу, доне П’єтріно, що коли б цій верстві судилося зникнути, як уже не раз було, відразу виникне інша, така ж сама, з тими самими чеснотами і вадами; вона, може, ґрунтуватиметься вже не на крові, а, скажімо, на тривалості проживання в якомусь місці чи на нібито кращому знанні якогось нібито священного тексту.
Тут на дерев’яних сходах почулися кроки матері. Вона ввійшла і, сміючись, спитала:
— З ким це ти балакаєш, синку? Хіба не бачиш, твій приятель спить!
Отець Пірроне трохи засоромився і, не відповівши, сказав:
— Зараз я його проведу. Бідолаха, йому доведеться бути на холоді цілу ніч.
Він вийняв з ліхтаря гніт, запалив його від полум’я люстри, ставши навшпиньки і заляпавши олією свою рясу; тоді поклав його на місце і зачинив дверцята ліхтаря. Дон П’єтріно плавав у снах; з рота йому витікав струмочок слини і розливався по коміру. Розбудити його вдалося не відразу.
— Даруй мені, отче, але ти говорив так незрозуміло і заплутано…
Вони усміхнулись один одному і, зійшовши сходами, вийшли. Хатина, сільце і ціла долина потопали в ночі; ледве виднілися поблизькі і, як завжди, похмурі гори. Вітер стих, але було дуже холодно; зірки несамовито виблискували, даючи тисячі градусів тепла, але зігріти бідного старого вони не могли.
— Бідолашний дон П’єтріно! Може, я принесу вам ще один плащ?
— Спасибі, я вже звик. Побачимось завтра, тоді ти мені нарешті розкажеш, як князь Саліна пережив революцію.
— Я розкажу вам це зараз у двох словах: він каже, що ніякої революції не було і що все буде, як раніше.
— Ото дурень! А тобі не здається, що це таки була революція, якщо мер хоче, щоб я платив за сотворені Богом трави, які сам збираю? Чи, може, ти теж з’їхав з глузду?
Світло ліхтаря ривками віддалялося, аж врешті зникло в густих, як смола, потемках.
Отець Пірроне подумав, що тим, хто не знається на математиці або на теології, світ, мабуть, здається великою загадкою. «Господи Боже мій, лише Твоя Всевідущість могла вигадати всі ці ускладнення».
Наступного ранку йому трапився ще один приклад цих ускладнень. Зійшовши вниз, щоб іти до церкви на месу, він побачив свою сестру Саріну, яка різала на кухні цибулю. Вона плакала, але сльози ці, схоже, не були наслідком цього її заняття.
— Що сталося, Саріно? Якесь нещастя? Не журись, Господь хоч і посилає біди, але дає й потіху.
Його лагідний голос розвіяв рештки стриманості, які ще залишалися у бідолашної жінки: вона
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза», після закриття браузера.
