Читати книгу - "Заборонені почуття , Rexana Keys"

— Ден, ти взагалі усвідомлюєш, що зробив? Ти ж весь цей час  обманював мене. Ти був із нею, обіцяв зустрітися, писав їй… Після ночі, коли я довірилася тобі, подумала, що нарешті знайшла людину, яка важлива для мене. І ось що в результаті?

Він нахмурився, і я побачила, як напружено він почав стискати кермо.

— Ніко, про що ти взагалі? Я не маю жодного уявлення, про які обіцянки ти говориш! Я дійсно не розумію. Якщо ти щось бачила, то це точно якесь непорозуміння…поясни ж ти мені нарешті!

— Непорозуміння? — я різко обірвала його. — Ти хоч сам себе чуєш? Хочеш сказати, що я сама собі все придумала? Що я просто так побачила це повідомлення? Чи ти настільки впевнений, що можна одночасно грати на два фронти, і це просто лишиться непоміченим?

Ден відвів погляд і зітхнув, наче відчув себе загнаним у кут.

— Ніко, чесно, я навіть не знаю, про що ти говориш. Мені ніхто не писав… Присягаюся, ти щось неправильно зрозуміла. Можливо, це якесь старе листування, можливо, це взагалі помилка…

Ці виправдання звучали настільки абсурдно, що я не витримала. Кров била в скронях, а серце калатало від образи й розчарування. Нічого не кажучи, я підняла руку і дала йому ляпаса. Він застиг, шоковано дивлячись на мене.

— Переглянь свою переписку, якщо раптом щось забув, — прошепотіла я крізь зціплені зуби, намагаючись не розплакатись прямо зараз.

Не давши йому жодного шансу на відповідь, я рвучко відчинила двері і вибігла з машини, залишаючи його самого в цій тиші.

 В такому стані я не хотіла повертатись до дому. Вирішивши трохи прогулятись я пішла вуличкою.Я йшла вулицею, відчуваючи, як холодний вітер пронизує наскрізь. Але це не порівняти з холодом усередині, що заполонив усе, залишивши мене без надії та спокою. Думки плуталися, і кожна крок все більше віддаляв мене від Дена. Сльози, які я стримувала в його присутності, тепер лилися вільно.

"Як він міг так зі мною вчинити?" — питала я себе знову і знову. У голові досі лунали його слова: "Це непорозуміння", "Ти щось неправильно зрозуміла". Але я не могла обдурити сама себе. Те, що я бачила в повідомленнях, було справжнім. Я не могла повірити, що вся ця близькість, що я відчувала з ним, була лише ілюзією.

Раптом ззаду почулася ледь чутна хода — це був Ден. Він вибіг з машини і наздогнав мене.

— Ніка, зупинись! — вигукнув він. — Дай мені шанс пояснити! Ти зараз йдеш, і ми  не зможемо розібратися.

Я зупинилася, але не повернулася до нього. Дала йому шанс, але сил на нові пояснення вже не було. Я хотіла просто припинити цей нескінченний біль.

— Ден, це кінець, — сказала я, не повертаючись. — Я більше не хочу чути твоїх виправдань. І знаєш що?  Я маю тобі подякувати. Ти показав, ким є насправді. Тепер я знаю, що ти  не та людина якій я можу довіряти.

Він зробив крок ближче, але я обернулася і підняла руку, показуючи, щоб він не підходив.

— Ніка, я не хотів, щоб так сталося… — сказав він, тихо і розгублено. — Це просто дурне непорозуміння. Не можу зрозуміти, що ти бачила, але я ніколи не хотів зробити тобі боляче.

— Якщо не хотів, то чому зробив? — я витерла сльози і подивилася на нього холодно. — Ти не розумієш, що втратив, Ден. А я не втрачу більше часу на когось, хто не може бути чесним.

Я зробила останній крок у своїй рішучості і пішла геть.  Я продовжувала йти, намагаючись не озиратися, не дати собі шанс навіть подумати про те, щоб повернутися. Ден стояв на місці, і я знала, що він дивиться мені услід, але не дозволила собі зупинитися.

Пройшовши кілткома вулицями , я сіла на лавку в маленькому парку. Ніч огорнула місто, і навколо було тихо, тільки ліхтарі кидали слабке світло на порожні алеї. Здавалося, що це світло підсвічує мої думки, виводячи на поверхню всі страхи, сумніви, розчарування.

Я витягнула телефон і, попри себе, відкрила наші з Деном повідомлення. Раніше ми переписувалися щодня — безтурботно, легко.  Здавалося, що ми настільки близькі, що я могла довірити йому все. І тепер це все перетворилося на порожню оболонку.

Чи була я надто наївною? Можливо. Можливо, я поспішила, віддавши йому частину себе, занадто рано, занадто відкрито.

Мої руки тремтіли, і я помітила нове повідомлення від Дена. Вперше за весь цей час я відчула, що не маю сил його відкрити.  Все це здавалося настільки фальшивим, що я більше не хотіла знати, що він думає чи що почуває.

Я видихнула, зібралася з думками і прийняла рішення, яке здалося мені одночасно важким і неминучим. Я заблокувала його номер. Це було наче натискання на кнопку "вимкнути" в своїй голові. Ніяких більше спроб виправити те, що не піддається виправленню. Ніяких більше слів, які нічого не значать.

Це боліло — боліло настільки, що я ледве стримувала сльози. Але я знала, що так буде правильно.

Повернувшись додому, я відчула тільки порожнечу. Як ніби мене вже не існує тут, у своєму житті, яке ще вчора здавалося таким ясним. Я тихо пройшла через вітальню, не бажаючи бачити нікого. Тепер мені хотілося лише одного — сховатися у своїй кімнаті й відгородитися від усього світу.

Я відчинила двері і застигла на порозі. На ліжку лежав  букет червоних троянд — ідеально розквітлі, яскраві, кожна квітка випромінювала життя та красу. Але замість захоплення я відчула різкий біль. Його нещирі слова, його обіцянки, і тепер ці троянди… 

Я зробила кілька кроків, дивлячись на ці троянди з гіркотою. Вони здавалися бездоганними, але для мене їхня краса була отруєною. Червоний колір — такий пристрасний і живий, але тепер він лише нагадував про біль і зраду. Розчарування та гнів заполонили мене, і в ту ж мить я рішуче схопила букет, підійшла до вікна і без вагань викинула його.

Квіти полетіли вниз, розсипаючись у повітрі, і я відчула, як із кожною миттю ця дія приносить мені полегшення. Вони впали на землю, розбиваючи ідеальність, яку я колись уявляла. Букет міг би бути символом чогось красивого, якби не зрада, що тепер затягнулася темною тінню на все, що було пов'язане з ним.