Читати книгу - "Заборонені почуття , Rexana Keys"

Телефон задзвонив саме тоді, коли я вже здавалася, що змирилася з цим ранком. Серце завмерло — це був Ден. Моя рука трохи тремтіла, коли я прийняла виклик, і на секунду здалося, що в мене забракне слів. Знайомий голос прозвучав у слухавці так спокійно і легко, ніби нічого не сталося.

— Привіт, Ніко, — сказав він. — Я не хотів тебе будити. У мене були термінові справи з Артемом, мусив піти раніше.

Я стояла, мов закам’яніла, слухаючи його спокійний тон. Він говорив, як завжди, ніби між нами все було гаразд. Та я вже не могла приховувати розчарування й біль. Сльози підступили до очей, але я з усіх сил намагалася стриматися, аби не видати себе.

— І ти вважаєш, що це нормально, просто зникнути? — вимовила я, і голос мій зрадливо задрижав. 

Він на секунду замовк, ніби намагався зрозуміти, звідки така моя реакція.

— Ніко, я ж пояснив, це було важливо. Артем потребував моєї допомоги, і я вирішив не будити тебе, — сказав він із нотками здивування.

Усе це прозвучало так буденно, що мені стало ще болючіше. Як він міг так легко про це говорити, коли я відчувала, як розривається на шматки? Набрала повітря в груди, відчуваючи, як сльози вже ось-ось потечуть.

— Міг би хоча б приховати повідомлення, якщо так уже хотів продовжувати це все! — вибухнула я, не в змозі більше стримуватися.

— Що? — Ден був збитий з пантелику. — Про яке повідомлення ти говориш?

Його тон був щирим, але це вже не мало значення. Я більше не могла цього слухати. Пальці здригнулися, коли я натиснула «завершити дзвінок». Він залишився з питанням на вустах, але зараз це не мало жодного значення. Розмова завершена, і від цього мені стало лише важче.

Сльози покотилися, наче вони довго чекали цього моменту. Я впала на ліжко, обійнявши подушку, яка все ще зберігала його запах, і дала волю всім своїм почуттям. Як він міг так зі мною вчинити? Невже я помилилася, розірвавши стосунки з Артемом,  заради цієї ілюзії, заради Дена? І ось тепер я залишилася одна, втратила обох.

Раптом згадалися мамині слова: «Не біжи в обійми того, кого не знаєш по-справжньому». Вона ніби знала все про Дена,  та я вперто захищала його, переконуючи себе, що цього разу все буде інакше. Але чи була вона права? Чи варта була ця помилка такого болю?

Телефон продовжував дзвонити, знову і знову. Я відчувала його настирливі вібрації, які нагадували про Дена, мов якийсь набридливий фон. Після кожного дзвінка приходили повідомлення одне за одним. Він писав, намагався пояснити, виправдовувався — але я не читала. Погляд навіть не піднімався до екрану. Мені не хотілося ні бачити його, ні чути. Цей день, здавалося, розтягнувся в нескінченну череду гірких хвилин. Я весь час намагалася знайти відповідь, розібратися, чому він так вчинив, але кожна відповідь зводилася до розчарування. Це просто не вкладалося в голові.

Ближче до вечора я сиділа у своїй кімнаті, занурена у власні думки, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Серце стиснулося — хтось прийшов. Я завмерла, сподіваючись, що, можливо, це до тата. Але згодом почула знайомий голос. Ден. Він прийшов до мене, хоча я ігнорувала його цілий день.

Я не ворухнулася. Можливо, він зрозуміє і піде? Можливо, він зрозуміє, що його тут не чекають? Але ні — він залишався. Я почула, як він спілкується з татом, і це лише розпалило мій гнів. Я знала, що тато не повинен хвилюватися. Він довіряв мені, він, мабуть, радіє, що я щаслива. А тепер Ден тут. Я зібралася, тримаючи своє обличчя максимально спокійним.

Коли він увійшов до моєї кімнати, то виглядав, як завжди, спокійним. В руках він тримав букет червоних троянд.- серйозно?-подумала я . Він думає, що я кинуся до нього як тільки він принесе мені букет. Я бачила втому в його очах. Можливо, він нервував, але зараз мене це не хвилювало. Його присутність сама по собі викликала у мене хвилю роздратування і болю, і я не могла дозволити собі відкрити ці емоції перед татом. Ден почав підходити , а я зірвавшись з ліжка попрямувала з кімнати.

— Вийдемо, — кинула я холодно, зібравшись усіма силами. Я уникала його погляду, намагаючись зберегти спокій.

Ми мовчки спустилися сходами і вийшли на вулицю. Вечір уже густо спускався на місто, повітря було прохолодним, але я цього не відчувала. Сіла в машину, тримаючи дистанцію, ніби відстань могла захистити мене від нових зрад. Ден сів поруч, тихо зачинив двері, і ми залишилися наодинці в напівтемряві.

Він нарешті наважився заговорити.

— Ніко, ти маєш мені пояснити— почав він, і я почула в його голосі розгубленість, якої раніше не помічала. — Це якесь непорозуміння. Ти щось не так зрозуміла...

Я не стрималася і відразу перервала його.

— Непорозуміння ?— кинула з відтінком гіркої іронії. — Ден, я бачила все на власні очі. Бачила ці повідомлення від дівчини, якій ти обіцяв зустріч. Це твоє пояснення?

Його обличчя на мить змарніло, наче він насправді не розумів, про що я говорю. Але тепер уже не було жодного значення, що він скаже.

— Ніко, я... — він зупинився, ніби намагаючись знайти правильні слова. — Я не знаю, що ти бачила, але ти маєш зрозуміти — у мене нічого не може бути з будь  ким окрім тебе. Це просто… непорозуміння.

Моє серце стиснулося, коли я почула ці слова. Стара знайома? Так це тепер називається? Я відчула, як сльози знову підступають до очей, але намагалася не показувати слабкості.

— І як довго ти збираєшся пояснювати це « непорозуміння»? А що зі мною? Я для тебе теж просто "непорозуміння"? — запитала я, ледве стримуючи гнів.

Ден мовчав. Я не чекала відповіді. Ця розмова була безглуздою. Він продовжував намагатися щось сказати, але я вже не слухала його. Всі слова здавалися пустими, а виправдання — ще більш безглуздими.

Замість того, щоб продовжувати цю розмову, я різко повернулася до нього спиною, відчуваючи, як мене переповнює біль і розчарування.

Ден мовчки дивився на мене, здавалося, що він щиро не розуміє, чому я так реагую. Його нерозуміння тільки більше мене злило. Я вже не стримувала гнів, і слова полились самі.