Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дівчина впала на постіль. Безтямно дивилася в стелю, а сльози котилися щоками, аж доки одна не залоскотала вухо. Катя перевернулася на бік, заплющила очі: «То нічого… нічого… Кілька днів перетерпіти. Зате я щось дізна`юся про Рубчакову, виберу найкращі епізоди з її життя, аби побачити найцікавіше…» Дівчина помалу відпливла у сон. Наступні п’ять днів промайнули швидко. Катя вирішила не брати вихідного. Щодня йшла на роботу зі впертістю зомбі, котрий невпинно рухається до мети. А ввечері вишпортувала з пошуківки відомості про Катрю Рубчакову.
З острахом прочитала про рік і причину смерті. 1919 рік. Тиф. Тиф… Тиф? Що це таке? Що то за хвороба?… Пошуківка люб’язно надавала інформацію. Катя перечепилася за багатство синонімів: європейський, історичний, космополітичний, вошивий, висипний, військовий, голодний тиф, госпітальна, тюремна, табірна гарячка… Ого! Скільки ж їх, назв однієї недуги!.. Війна. Революція. Кілька днів тому Каті ці події здавалися неймовірно цікавими, захопливими, однак тепер дівчина геть іншими очима подивилася на життя тезки, Катерини Рубчакової.
Тиф. Воші. Голод. Табори. Аж долоні похололи від жаских слів, які мовби вбралися в плоть, із сухих фактів перетворюючись на жахіття. Ну… Так, історію в школі вчили, звісно. Але нічого схожого на це страхітливе і потворне, котре полізло зі слова «тиф». На уроках історії в голову цвяшками забивали нудні дати, приторочені до безлічі війн і революцій. А зараз в уяві Каті виразно постала на тонкій шиї схилена жіноча голова з брудним волоссям, по якому повзали мерзенні воші. Дівчина не хотіла бачити того, що вимальовувала уява, але й відігнати видиво не вдавалося. А ще й пошуківка видавала голограми: людина метається в гарячці, шкіра вкрита бридким висипом; ось інший хворий із виряченими очима в паніці б’ється в руках санітарів; трупи, трупи, трупи – голі, висхлі, скинуті абияк у ями. Нарешті Катя порухом руки стерла голограму. Більше не могла дивитися. Рішуче обмежила функції пошуківки до читання. Текст і справді пішов легше, уже не було так страшно й огидно.
З жалем довідалася, що всього лиш через дев’ять років після смерті Катерини Рубчакової професор Львівського університету Рудольф Вайгль уперше в світі винайшов вакцину проти висипного тифу. А ще прочитала, що Катря, розділена з чоловіком лінією фронту, так і померла між чужих людей, навіть не попрощавшись із Івасиком…
І тут дівчина заходилася шукати інформацію про Івана Рубчака. Спершу глипнула на портрет. Кругле обличчя старшого чоловіка. Голомозий, усміхається. Потім глянула на дату смерті. 1952-й… Майже у сімдесят відійшов. Далі довідалася, що цей чоловік зумів вижити й успішно працював у радянській імперії.
«Та й Курбас пережив її на майже двадцять років, – подумала Катя, – хоча невідомо, кому з них заздрити…» Так, Катря померла молодою, тільки-от Леся моторошна сталінська імперія обернула на табірного раба та змолола на порох. Що далі знайомилася Катя з долями цих людей, то сильніше занурювалася в жах. Брат Катрі, Михайло, розстріляний… Дві доньки, Ярочка і Надя, покинули батьківщину, втікаючи від «світлого майбутнього» в Радянському Союзі. Ольга ж, у дитинстві така жвава дзиґа, дівча, схоже на розбишакуватого хлопчика, залишилась… А її чоловік, Гнат, став мимовільним помічником сталінської чавильні, підписавши розгромну статтю проти арештованого Курбаса. Спліталися й розходилися назавжди лінії доль рідних і близьких Катрі Рубчакової. Це ж її Ярочка і Надійка ніколи не бачилися з рідною сестрою, Ольгою, після еміграції… І то насправді не океан розлився між ними нездоланною перешкодою, а смертельна ворожнеча супердержав.
Минуло п’ять робочих днів. Катя знала, що на рахунку вже накопичилася необхідна сума, щоб замовити вінту нову порцію пригод. Однак увечері дівчина вже не поспішала. Обвела поглядом кімнату. Стіни, ліжко, шафа – усе це вже не виглядало так погано. І життя в теплі, сите, позбавлене будьяких сильних потрясінь також перестало здаватися безрадісною рутиною. На що ж тут нарікати? Катя розглядала власне буття й розуміла, що досі не цінувала того, що має. Та ж у неї все є! Все!
Ні, не все… Треба вчитися, щоб голос зазвучав. Але пані Ірена… З очей мимоволі бризнули сльози. Проте Катя заходилася люто витирати непрохані потоки, гнівно розмазуючи їх кулачками на щоках і повіках. Ні, жаліти вона себе не буде! Дівчина згадала про вірту. І раптом ясно зрозуміла, що нині піде туди востаннє. Досить утікати у вигаданий світ. Краще збудувати для себе справжній: «Не викидатиму гроші на вірту! Платитиму за уроки вокалу, знайду іншу вчительку, якщо пані Ірена не пробачить!»
Катя точно вже знала, що із життя Катрі Рубчакової хоче побачити. Дотепер вагалася, перебираючи найцікавіше: кохання до Івана, любощі пари, народження першої доньки, успіх на сцені, гастролі на фронт Стрілецького театру.[83] Не розглядала лише години смерті – вистачило Каті пережитого в уяві. А тепер вона чітко зрозуміла, що прагне поглянути на маленьку Катрю посеред рідних. Відчути б, яким було її дитинство! Інтуїтивно Катя осягнула, що там десь і криється секрет дивовижної жінки, котра опинилася у страшному вирі епохи, але не здавалася ні вбогості, ні війні, спростовувала злосливо-несправедливі польські міфи про нездатність українців до творення, любила своє покликання, сцену, чоловіка, дітей, країну, робила все, аби чарувати грою, голосом. Невеличка, слабосильна у свої шістнадцять літ (якраз стільки, скільки й Каті зараз!) учениця вчительської семінарії, яка у скорому часі стала примою театру, а згодом і його директоркою, яка возила акторів на фронт, давала вистави для бійців. Звідки у ній бралася ця сила? Катя хотіла побачити джерело.
Вона замовила вінту лише десять хвилин. Адже треба буде платити за заняття, тож нема чого тринькати гроші.
Вінт заходився виконувати бажання Каті.
Голос огортав теплом, вільною і лагідною хвилею здіймаючись над стелю:
Ой з-за гори кам’яної
Голуби літають.
Не зазнала розкошоньки —
Вже літа минають.
Запрягайте воли сірі,
Коні воронії,
Доганяйте літа мої,
Літа молодії!
Ой догнали літа мої
На калиновім мості:
«Ой верніться, літа мої,
Хоч до мене в гості!»
«Не вернемось, не вернемось —
Немає до кого:
Бо не вміла шанувати,
Як здоров’я свого!»
Дивовижно, та цей голос не повнився ні болем, ні тугою. І наче ж сумна пісня, однак жінка, схоже, була в гарному настрої. Катя, котра зараз дивилася на світ очима Катрі Рубчакової, заслухалася. А мама співала, вкладаючи в пісню
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.