Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Всі мовчали.

Соколов уважно дивився на неї, а потім перевів погляд на інших.

- Ну що ж. - сказав він нарешті. - Здається, у нас з’явився новий фронт боротьби.

Анна провела рукою по обличчю, набираючи повітря, перш ніж промовити:

- Роман Герасименко, власник компанії "Tech Industries". Він фінансував мою підготовку, координував мої дії, і саме він приймає остаточні рішення.

У кімнаті запала напружена тиша. Марк обмінявся коротким поглядом із Соколовим.

- Герасименко? - глухо промовив Ігор. - Це ж одна з найвпливовіших технологічних компаній у країні.

Анна кивнула.

- Саме так. І якщо вони запланували захоплення комплексу, часу у нас майже не залишилося.

- Спочатку розкажи, як ти в це вплуталась. – сказав Марк, чекаючи довгу історію.

- Два роки тому…

Анна вдихала важке, сперте повітря кімнати для допитів. Її руки були міцно скуті за спиною, а на щоці ще палав слід від удару. Вона сиділа на жорсткому металевому стільці, намагаючись не видавати страху, хоча всередині все стискалося від паніки.

Двері нарешті відчинилися, і до кімнати увійшов чоловік у військовій формі, його постава була ідеально рівною, а погляд - холодним, пронизливим.

- Анна Ковальчук. - заговорив він рівним, майже байдужим тоном. - 26 років. Акторка. Нещодавно закінчила навчання. І разом з тим…

Він кинув перед нею папку. З неї випали кілька фотографій і документів. Анна швидко пробіглася по них очима й відчула, як у неї стиснулося горло.

- Шахрайство. - спокійно продовжував чоловік. - Підробка документів. Крадіжка особистих даних.

Анна мовчала.

- Ваша проблема, пані Ковальчук. - він нахилився ближче. - У тому, що ви думали, ніби вмієте грати ролі, які вам не належать.

Вона стиснула кулаки, напружуючи зап’ястя в кайданках.

- Що вам від мене потрібно?

Чоловік хотів відповісти, але його слова перервало відкриття дверей, до кімнати зайшов інший чоловік в костюмі.

- Ви хто такий! Хто дозволив вам сюди заходити? – гнівно запитав головнокомандувач.

- Я адвокат цієї пані. – відразу відповів чоловік. – Залиште нас на декілька хвилин.

Чолові розлютився, але все одно не сказавши ні слова вийшов з кімнати, та почав розбиратися з його підлеглими.

- У мене є до вас пропозиція. – сказав адвокат, як тільки вони залишилися в кімнаті наодинці.

- Яка саме? – зацікавлено запитала вона.

- Ваш талант. Вашу здатність переконувати, зливатися із середовищем. Ми дамо вам шанс уникнути в’язниці… чи гіршого.

Анна нічого не сказала, але він бачив по її очах, що вона слухає.

- Є один проект. Комплекс, над яким працюють найкращі вчені та військові. Вам потрібно буде стати частиною цього проекту… і стежити за всім, що там відбувається.

- Стежити?

- Спостерігати, доповідати нам. Ми хочемо знати, що відбувається всередині. Якщо ви впораєтесь - будете вільні.

Вона вагалася.

- А якщо я відмовлюся?

Чоловік сів навпроти, поклавши руки на стіл.

- Тоді ви або проведете найближчі двадцять років у місцях, які вам не сподобаються, або… зникнете, як багато інших.

Анна відчувала, як всередині все обривається.

- Чому я?

- Ви молода. Розумна. Непомітна. І найголовніше - талановита. Ваша акторська майстерність дозволить вам грати потрібну роль. Вам навіть підготують відповідну легенду, аби вам було простіше потрапити в команду.

Вона відвела погляд.

- І що саме я маю робити?

- Спершу пройти відбір. Далі - діяти за ситуацією.

Він витягнув з кишені ключі від наручників і поклав їх на стіл.

- У вас є вибір, Анно. Але варіантів небагато.

Вона мовчки дивилася на нього кілька секунд, а потім повільно кивнула.

- Гаразд.

- Чудово. - сказав він, підводячись. - Ми подбаємо про все.

Він вийшов, залишивши її одну. Анна втупилася в металевий стіл перед собою, відчуваючи, як холодні кайдани ще більше тиснуть на зап’ястя.

Вона знала, що потрапила у пастку. Але тоді ще не усвідомлювала, що через два роки ця пастка стане для неї не просто страхом за власне життя, а важким вибором між обов’язком… і тими, хто став для неї рідними.

Анна стояла посеред кімнати для нарад, опустивши очі в підлогу. Вона вже розповіла все. Напруга висіла в повітрі, наче перед грозою.

Генерал, що сидів на чолі столу, склав руки перед собою й спостерігав за нею холодним, важким поглядом. Ігор дивився на неї з недовірою, мовби намагаючись зрозуміти, чи це якась гра. Марк схрестив руки на грудях, його щелепа була стиснута, а в очах читалася образа.

- Я не мала вибору. Якщо б я не погодилася, мене б… знищили.

- Не мала вибору? - Марк скривився. - А що зараз? Чому ти раптом вирішила зізнатися? Звичайно добре, що ти не працюєш на Віктора, але наразі це ще гірше.

Вона підняла на нього очі.

- Ти вважав, що я працюю на Віктора!?

Генерал нарешті заговорив, його голос був спокійний, але в ньому читалася загроза:

- І чому, по-твоєму, я маю тобі довіряти? Твоїм словам, про те, що вони почнуть діяти.

Вона глибоко вдихнула.

- Бо я могла просто зникнути. Я могла втекти, не говорити вам нічого. Але я тут. Бо я не хочу, щоб вони перемогли.

У залі знову запанувала тиша.

Генерал дивився на неї ще кілька секунд, потім перевів погляд на Марка, Ігоря, Миколу.

- Ну, панове?

Марк голосно видихнув, ніби намагаючись стримати злість.

- Це не змінює того, що вона нас зрадила.

- І врятувала нас, розповівши правду. - втрутився Ігор.

- А що, якщо це черговий план? - не вгамовувався Марк. - Що, якщо вони наказали їй зробити це, щоб ми розслабилися?

Анна різко підняла голову:

- Ти справді думаєш, що я настільки підла?!

Марк відвів погляд, що змусило тишу запанувати у кімнаті. Атмосфера була напруженою, кожен намагався осмислити почуте.