Читати книгу - "Метаморфози"

591 Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.

592 Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра —

593 Лівий окутує бік; на плечі в неї — спис із ялиці.

594 Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,

595 В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,

596 Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.

597 Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері,

598 І забирає сестру відтіля. Напинає на неї

599 Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим

600 І силоміць у палати свої перелякану тягне.

601 Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,—

602 Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.

603 Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,

604 Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.

605 Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,

606 Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.

607 В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,

608 Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство

609 Вчинено, — знаки лише подає. Розлютилася Прокна,

610 Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! —

611 Каже сестрі.— Не сльозами тут діяти слід, а залізом,

612 Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу

613 Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова

614 Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої

615 І винуватця біди — лиходія Терея — у пломінь

616 Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними

617 Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього

618 Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,

619 Тільки вагаюсь — на що». Поки так гарячилася Прокна,

620 Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,

621 Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,

622 Сину, на батька свого!» Проказала і більше — ні слова:

623 Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.

624 Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,

625 Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,

626 Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина —

627 Полагіднішала враз, її гнів, перервавшись, пригаснув.

628 І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.

629 Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське

630 Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,

631 Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,—

632 Каже, — ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!

633 «Мамо!» — він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!»

634 Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!

635 Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея — це злочин».

636 Мовила — й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу —

637 Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.

638 В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї

639 Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,

640 «Матінко! Мамо!» — кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна

641 Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя

642 Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,

643 Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,

644 Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло,

645 Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,

646 Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

647 Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.

648 «Є в нашім краю, — збрехала, — обряд, на якому, крім мужа,

649 Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.

650 Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,

651 Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу.

652 Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався!

653 Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.

654 Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,—

655 «Те, чого хочеш ти, — каже, — всередині». Той озирнувся,

656 Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,—

657 Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,

658 Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця

659 Кинула просто в обличчя Тереєві. Їй ще ніколи

660 Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом.

661 Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер

662 Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.

663 То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)

664 Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,

665 Плаче й себе називає живою могилою сина.

666 На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,

667 Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.

668 Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,

669 Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї

670 Мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство.

671 Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,

672 Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь,

673 Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає

674 Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

675 Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти

676 Старість