Читати книгу - "Лабіринт духів"

бульваром Ізабелли II в напрямку до Віа-Лаєтана, обганяючи по дорозі кілька трамваїв, що запалювали імлу танцем блакитних іскор, які сипалися з проводів. Алісія вдивлялася крізь вікно в темне обличчя Барселони, в арки й вежі, у вулички, що заглиблювалися в старе місто, і в далекі вогні замку Монтжуїк на горі. «Рідний дім, похмурий дім», – подумала вона.

О цій нічній порі машин було мало, і за п’ять хвилин вони вже прибули на місце. Таксист висадив її перед під’їздом будинку номер дванадцять на вулиці Авіньйон і, подякувавши за щедрі чайові (Алісія заплатила йому вдвічі більше за названу ціну), поїхав вулицею вниз у напрямку до порту. Дівчина лишилася стояти перед будинком, її обдував холодний вітер, що ніс із собою запах кварталу, запах старої Барселони, який жодному дощу годі було змити. Алісія всміхнулася, чим здивувала сама себе. Із часом навіть погані спогади починають видаватися приємними.

Її колишнє помешкання було за кілька кроків від перехрестя з вулицею Фернандо, навпроти «Ґран Кафе». Алісія саме шукала ключі в кишені свого пальта, коли почула, що двері під’їзду відчиняються. Дівчина підвела очі й побачила радісне обличчя консьєржки Хесуси.

– Господи Ісусе! – вигукнула вона, вочевидь схвильована.

Перш ніж Алісія встигла відповісти, Хесуса, наче удав, кинулася на неї, обійняла й стала покривати обличчя поцілунками, що пахли анісівкою.

– Дай лишень погляну на тебе, – відпускаючи її, сказала консьєржка.

Алісія всміхнулася їй.

– Тільки не кажи, що я занадто худа.

– Це тобі скажуть чоловіки, і вперше в житті вони матимуть рацію.

– Якби ти знала, як мені тебе бракувало, Хесуса.

– Підлесниця! У тебе зовсім сорому немає. Дай-но поцілую тебе ще раз, хоч ти того й не заслуговуєш, стільки часу ні подзвонити, ні написати, ні приїхати – анічогісінько…

Хесуса Лабордета була однією з тих удів війни, що мали дух і волю до нового життя, якого вони так ніколи не прожили й не могли б прожити. П’ятнадцять років вона працювала придверницею в будинку, де мала крихітну двокімнатну квартирку в самому кінці вестибюля, яку вона ділила з радіоприймачем, налаштованим на романтичні передачі, і старезним дворнягою, якого вона підібрала на вулиці й охрестила Наполеоном, хоча псові не завжди вдавалося вчасно відвоювати бодай ріг вулиці, щоб рано-вранці задерти там ногу, і через раз він випорожнював уміст свого сечового міхура під поштовою скринькою коло входу. До своєї мізерної платні Хесуса додавала те, що заробляла, прибираючи та лагодячи старий одяг для половини мешканців кварталу. Злим язикам – а котрогось дня такими стали майже всі – подобалося розповідати, що Хесуса прикладається до анісівки частіше, ніж матроси, і що іноді, коли добряче хильне, чути, як вона плаче й голосить у своїй тісній комірчині, тимчасом як бідолашний Наполеон злякано підвиває.

– Чого ж ти стоїш? Заходь-бо! Тут холодно, наче в дев’ятому колі пекла.

Алісія пройшла за консьєржкою досередини.

– Сеньйор Леандро дзвонив сьогодні вранці, щоб попередити, що ти повертаєшся.

– Сеньйор Леандро завжди дуже люб’язний.

– Він справжній кавальєро, – переконано ствердила Хесуса, яка його неабияк поважала. – Так гарно говорить…

У будинку не було ліфта, а сходи були облаштовані так, ніби архітектор мав на меті відлякати потенційних мешканців горішніх поверхів. Хесуса вела перед, а за нею, як могла, дерлася нагору Алісія, перетягуючи свою валізу зі сходинки на сходинку.

– Я провітрила й трохи прибрала твою квартиру – це було вкрай потрібно. Фернандіто мені допомагав. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти? Коли він дізнався, що ти приїжджаєш, то місця собі не знаходив, аж доки я не дозволила йому щось зробити…

Фернандіто був небожем сеньйори Хесуси. Щира душа, якою не кожен святий міг би похизуватися, Фернандіто страждав на страшну хворобу – підліткову закоханість у хронічному стані. Щоб довершити насмішку, мати природа позловтішалася, наділивши його наївною вдачею. Хлопець жив із матір’ю в сусідньому будинку й працював розсильним у продуктовій крамниці, хоча найбільше своїх зусиль і талантів він витрачав на компонування високоліричних віршів, присвячених Алісії, у якій бачив утілення одночасно Дами з камеліями і злої королеви з «Білосніжки», щоправда сексуальнішої, ніж оригінал. Незадовго до того, як Алісія покинула Барселону три роки тому, Фернандіто освідчився їй у вічному коханні, висловив бажання стати батьком, якщо буде на те воля Божа, щонайменше п’яти її дітей і пообіцяв навіки тіло, душу та все інше своє добро в обмін на прощальний поцілунок.

– Фернандіто, я старша за тебе на десять років. Не годиться тобі таке думати про мене, – сказала того дня Алісія, витираючи йому сльози.

– Чому ви мене не кохаєте, сеньйорито Алісіє? Я для вас недостатньо мужній?

– Фернандіто, у тобі мужності досить, щоб потопити Непереможну Армаду [52], але тобі треба шукати наречену твого віку. За кілька років ти побачиш, що я мала рацію. Я можу запропонувати тобі лише дружбу.

Фернандіто своєю затятістю скидався на боксера-початківця, що має більше запалу, ніж майстерності: хай скільки б йому не дісталося, він постійно повертався за додачею.

– Я ніколи нікого не покохаю так, як вас, Алісіє. Нікого.

Того дня, коли вона від’їжджала до Мадрида, Фернандіто, у якого мелодраматизм просякнув у кров завдяки болеро, що крутили постійно по радіо, чекав Алісію на вокзалі, у святковому костюмі й начищених до блиску черевиках, маючи чудернацький вигляд зменшеної копії Карлоса Ґарделя [53]. У руках він тримав букет червоних троянд, який, либонь, коштував йому місячної платні. Хлопчина вручив їй любовного листа, який кинув би в жар леді Чаттерлей [54], однак Алісія, прочитавши його, тільки заплакала, і то не так, як того б хотілося бідолашному Фернандіто. Перш ніж дівчина змогла зайти до вагона й позбутися юного Казанови, Фернандіто, озброївшись усією сміливістю й рішучістю, яку накопичував від самого початку підліткового віку, поцілував її так, як цілують тільки п’ятнадцятилітні, повертаючи віру – нехай і не надовго – у цей світ.

– Ви розбили мені серце, сеньйорито Алісіє, – заявив Фернандіто, хлипаючи. – Тепер я помру від сліз. Я читав, що іноді таке трапляється. Слізні протоки пересихають, і аорта розривається. Так сказали по радіо. Вас сповістять про мою смерть, щоб ви знали: це ваша провина.

– Фернандіто, в одній твоїй сльозині більше життя, ніж я побачу будь-коли, хоч би жила до ста років.

– Ця фраза звучить так, ніби ви її вичитали в якійсь книжці.

– Не існує такої книжки, Фернандіто, яка була б із тобою чесною, окрім хіба що підручника з біології.

– Їдьте вже разом з усією своєю зрадливістю й кам’яним серцем. Настане день, коли