Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

«Мала Скіфія» в Криму

Наприкінці III — на початку II ст. до н. е. процеси седентаризації та консолідації скіфських племен призвели до виникнення пізньоскіфського царства в Криму. Головним осередком нового утворення, імовірно, було городище Керменчик-Неаполь, розташоване у південно-східній частині м. Сімферополя. Це поселення розміщувалося на крутому лівому березі р. Салгир і займало площу близько 20 га. Найбільші городища, що виникли не пізніше початку II ст. до н. е. також знаходились у Передгірському Криму (Кермен-Кир, Булганакське, Зміїне, Вишенне та ін.).

Скіфське царство у II ст. до н. е. складалося з декількох областей: Північно-Західний, Центральний та Південно-Східний Крим. Починаючи з І ст. до н. е. активно освоюється Південно-Західний Крим. Навколо городищ, яких зараз відомо близько 50, розташовувалися поселення відкритого типу, інколи їх було навіть декілька. Поблизу поселень знаходилися ґрунтові могильники (відомо близько 30), а також пізньоскіфські поховання в курганах (розкопано близько 60 насипів)[442].

Рис. 45. Культові речі пізньоскіфського часу.

Наприкінці III ст. до н. е. — на початку II до ст. н. е. сармати, мабуть, здійснювали набіги на території між Доном та Дніпром, а також діставалися Ольвії [IOSPE, І2, 32]. Військова загроза із Степу спричинилася до виникнення у Передгірському Криму оборонних ліній, здебільшого не розрахованих на античну облогову техніку. Водночас територія поселень починає забудовуватися окремо розташованими наземними спорудами та напівземлянками.

Є певна кількість письмових джерел, які дають змогу досить повно з'ясувати головні етапи історії Кримської Скіфії.

Аналіз політичної ситуації, а також археологічний матеріал свідчать про тісні стосунки Кримського Скіфського царства у першій половині II ст. до н. е. з Боспором та Ольвією. З Херсонесом, навпаки, відносини були напруженими. В цей час скіфи починають захоплювати сільськогосподарську територію цієї античної держави в Північно-Західному Криму. Проте наприкінці другого десятиріччя II ст. до н. е.[443] це було тимчасово припинено. Можливо, перерва пов'язана з укладеною 179 р. до н. е. угодою припонтійських правителів [Polib., XXXI, 6], яку підписали Херсонес та сарматський цар Гатал, а також окремою угодою Херсонеса з царем Понту Фарнаком I [IOSPE, І2, 402]. Ймовірно, ці події знайшли відбиток у яскравій легенді про сарматську царицю Амагу, що прийшла на допомогу Херсонесу [Polien., VIII, 56].

Рис. 46. Мармурова голова Геракла. Поселення Золота Балка.

З приходом до влади Скілура (50—40-і рр. II ст. до н. е.) скіфи знову повели наступ на Херсонес і захопили майже всі поселення в Північно-Західному Криму. Відносини з Ольвією та Боспором традиційно будувалися на створенні економічних та політичних зв'язків. У другій половині П ст. до н. е. ставка скіфського царя (Неаполь) набуває значення міського центру. Характерні ознаки пам'ятки та знахідок є підставою для визначення державної структури кримських скіфів як монархії елліністичного типу[444]. У цей час влада Скілура, можливо, поширювалася і на поселення Нижнього Дніпра.

Вихід на політичну арену сильної у політичному значенні держави турбував царя Понту Мітридата IV Євпатора, який мріяв про розширення своєї влади. Він втрутився в північнопричорноморські справи, виступивши спочатку на боці Херсонеса, а потім залучив на свій бік Боспор та Ольвію. В ході війни (113—110 рр. до н. е.) стратег понтійського царя Діофант разом з херсонеськими загонами завдав жорстокої поразки скіфам та їхнім союзникам — кочовим племенам роксоланів на чолі з царем Тасієм [IOSPE, І2, 352; Strabo., VII, 3, 17; 4, 3, 7]. Скіфське царство в Криму, можливо, стало васалом Мітридата. Залежність скіфів від понтійського царя, вірогідно, полягала в зобов'язанні постачати військові формування. Понтійські гарнізони у Північному Причорномор’ї навряд чи були численними, тому наказ Мітридата «з'явитися війську із Скіфії» [Just., XXXVIII, 3, 5] напередодні його першої війни з римлянами, ймовірно, стосується скіфських контингентів. Останні брали участь у бойових діях на Балканах під загальним керівництвом полководця Мітридата — Архелая [App. Mith., 41].

Рис. 47. Цар Скілур. Реконструкція М. М. Герасимова.

Пізньоскіфська держава

Факт існування у пізніх скіфів держави майже ні в кого не викликає сумнівів. Однак оцінюється він по-різному. Одні дослідники вважають, що пізньоскіфська держава — це заключний етап розвитку скіфської державності, яка склалася ще у кочових скіфів. Другі вказують на те, що тільки Кримську Скіфію можна розглядати як перше державне утворення скіфів, причому підкреслюють або сильні пережитки родоплеменних відносин, або його греко-варварський характер.

Найвидатнішим з пізньоскіфських правителів, безперечно, був Скілур — за походженням син царя [IOSPE, І2, 668]. Це вказує на те, що у пізніх скіфів влада передавалася у спадок, і підтверджується прикладом Палака, сина Скілура, який також став царем.

Страбон (VII, 4, 3] і Плутарх [Reg. et imp. ad, 174E; De garrub, 17] передають, що Скілур мав 50 чи 80 синів. Згідно з новим тлумаченням тексту декрету на честь Діофанта, Мітридат VI Євпатор почав війну із Скілуром і його синами на чолі з Палаком. Є певні підстави вважати, що Скілур і Палак були співправителями[445].

Рис. 48. Кам’яна плита із зображенням Палака.

Плутарх невипадково оповідає легенду про передсмертне слово Скілура до синів. Очевидно, тенденція до розділу батьківського царства мала місце. Політична боротьба в середовищі скіфської верхівки могла набути пікового стану після поразок Палака [IOSPE, І2, 352]. Не виключено, що згадувані давніми авторами свідчення про чисельність синів Скілура є відображенням військово-адміністративної системи, коли кожен з представників царського дому був правителем невеликої області. Поразка скіфів у війнах з Діофантом призвела до розвалу цієї системи та утворення кількох «царств» у Північно-Західному, Південно-Західному, Центральному та Південно-Східному Криму, де правили «басилевси». Останні, в свою чергу, номінально підлягали Мітридату VI Євпатору. Такий адміністративний поділ Кримської Скіфії, зумовлений як географічним чинним, так і етнічними особливостями, очевидно, зберігся й пізніше.

Можливе й дещо інше трактування цих свідчень. Не виключено, що й Страбон, й Плутарх згадували не про власне синів Скілура, а про правителів окремих скіфських груп. Імовірно, об'єднання цих племінних груп відбувалося здебільшого збройним шляхом. Можливо, з цих «синів» і було вибрано спадкоємця — Палака. Це добре узгоджується з таким припущенням, що назви скіфських фортець Напіт, Палакій і Хабеі були похідними від етніконів племен[446]. За Клавдієм Птолемеем, місто Амадока, яке локалізується десь у нижній течії Дніпра, тобто в районі концентрації пізньоскіфських пам’яток, одержало свою назву від племені амадоків [III,