Читати книгу - "Черево Парижа"

Кеню щось пробурмотів. Ліза не наполягала на своєму, бо зробила, на її думку, все, чого вимагало сумління.

— Ні, Флоран не такий, як інші,— почала вона знову,— як ти собі хочеш, а на нього не можна звіритися. Я цього й казати не хотіла, але раз зайшла про це мова... Я не стежу за його поведінкою, вже й так не знати що говорять у кварталі. Хай він у нас харчується, хай живе і всіх обтяжує собою, з цим ще можна миритись. Єдине, чого я небожу йому дозволити,— це втягати нас у політику. Якщо він ще буде морочити тобі голову тими нісенітницями, якщо через нього на нас упаде хоч найменша підозра, то, кажу тобі заздалегідь, я швидко позбудуся його. Пам’ятай, я тебе попередила!

Флоран був засуджений. Ліза насилу стримувалася, щоб не-висловити всього гніву, що накипів у неї на серці, не полегшити собі душу вибухом обурення. Флоран ображав усі її інстинкти, обурював її, лякав; через нього вона була справді нещаслива. Потім вона ще пробурмотіла:

— Людина, яка зазнала найпаскудніших пригод, людина, яка не зуміла навіть створити собі сім’ю... О, я розумію, що вона жадає кровопролиття. Ну, і хай у неї стріляють, якщо це їй подобається; але нехай не відбирає порядних людей од їхніх сімей... До того ж, Флоран мені просто не подобається, от і все! Ввечері за столом від нього так тхне рибою, що я не можу їсти. А йому хоч би що: їсть собі, скільки влізе, і хоч би їжа йому на користь була, а то ні ознаки, ні признаки. Цей нещасний навіть погладшати не може, так його роз'їдає жовч.

Ліза підійшла до вікна й побачила Флорана. Інспектор переходив вулицю Рамбюто, йдучи на ринок. Цього ранку був великий привіз морської риби; рибні кошики відливали сріблом, на торгах стояв гул. Ковбасниця стежила очима за гострими плечима дівера, що вступав в атмосферу Центрального ринку з його терпкими запахами. Флоран зігнув спину, відчуваючи нудоту,— йому від огиди аж у скронях стукотіло. І в погляді, яким Ліза проводжала його, видно було войовничу рішучість жінки, що вже відчуває перемогу.

Коли вона обернулася, Кеню вставав з ліжка. В одній сорочці, потопаючи босими ногами в мохові м’якого килима, ще теплий від приємної теплоти перини, він був, проте, блідий, бо незгода між братом і жінкою турбувала його. Але Ліза подарувала чоловікові одну із своїх чарівних усмішок, і він був глибоко зворушений, коли вона подала йому шкарпетки.

IV

Маржолена знайшли на ринку Дезінносан у купі капусти, під крупною білою головкою; один з великих відігнутих листків прикривав рум’яне личко сонної дитини. Так ніхто ніколи й не довідався, чия негідна рука поклала його там. Це був уже досить великий хлопчик років двох або трьох, товстий, життєрадісний, але так мало розвинений, що вмів промовляти лише кілька слів і тільки весь час усміхався. Коли якась торговка зеленню знайшла його під великою білою головкою, вона так голосно скрикнула з подиву, що всі сусіди збіглися на її крик; вони дивувались, розглядаючи хлопчика, одягненого в платтячко, загорнутого в драну ковдру, а дитя тимчасом простягало до них рученята. Воно не могло сказати, хто його мати, і тільки поглядало здивованими оченятами, тулячись до плеча огрядної торговки тельбухами, що взяла його на руки. До самого вечора весь ринок говорив про знайду. Хлопчик заспокоївся і їв хліб з маслом, усміхаючись до всіх жінок. Спочатку товста торговка тельбухами взяла його до себе; потім він перейшов до її сусідки; ще через місяць знайда спав у третьої. Коли його питали: «Де твоя мама?» — він чарівним жестом показував навколо, на всіх торговок одразу. Він став дитиною ринку, бігав, учепившись за спідницю то одної, то іншої жінки, знаходив завжди собі місце на чиєму-небудь ліжку і їв майже у всіх. Одягався він у що бог пошле, але зате в кишенях його драних штанців завжди бряжчали копійки. Гарна руда дівчина, що торгувала лікарськими рослинами, чомусь прозвала хлопчика Маржоленом [3].

Маржоленові минав четвертий рік, коли тітонька Шантмесс, у свою чергу, знайшла на тротуарі вулиці Сен-Дені, на розі ринку, малесеньку дівчинку. Крихітка мала щонайбільше два роки, але вже щебетала, як сорока, по-дитячому перекручуючи слова. Тітка Шантмесс зрозуміла з цього белькотіння, що дівчинку звуть Кадіною і що мати напередодні ввечері посадила її під чиїмись ворітьми, наказавши чекати її. Там дитинка й заснула. Мала не плакала і розповідала, що вдома її дуже били. Потім вона пішла за тіткою Шантмесс, явно задоволена: їй дуже припав до вподоби великий майдан, де було стільки люду і стільки городини. Тітка Шантмесс, що торгувала уроздріб городиною, була добра, хоч і відлюдькувата бабуся років шістдесяти і обожнювала дітей. У неї померло троє синів іще немовлятами. Стара подумала, що «ця вертихвістка надто паршива, щоб здохнути», і взяла Кадіну до себе.

Але якось увечері, коли стара йшла з ринку додому, тримаючи за руку свою вихованку, Маржолен без усяких вхопився за її другу руку.

— Е, хлопче,— сказала тітка Шантмесс, зупиняючись,— місце вже зайняте... А ти хіба що, вже втік від довготелесої Терези? Ач який непосидющий.

Малий дивився на торговку з ласкавою посмішкою, не випускаючи її руки. Вона не могла більше бурчати — дуже вже красивий був цей кучерявий хлопчик!

— Ну, гаразд,— промовила стара,— ходімте, дітки, зі мною обоє... Я вас разом покладу.

Вона прийшла додому на вулицю О-Лар, ведучи обох дітей за руки. Маржолен так і лишився в тітки Шантмесс. Коли діти надто галасували, вона давала їм ляпаса, радіючи, що має на кого кричати, сердитись, що в неї є кого вмивати і вкладати під одну ковдру. Добра бабуся влаштувала дітям постельку в старому візочку, в якому колись один купець возив городину. Цей візочок, знятий з коліс і без голобель, нагадував широку колиску, що була трохи тверда і ще пахла городиною, яку тітка Шантмесс довгий час зберігала там у свіжому вигляді, накривши мокрим рядном. Кадіна і Маржолен спали тут, ніжно обнявшись.

Так вони разом росли і бігали всюди, тримаючи одне одного за руки. Вночі тітка Шантмесс чула, як вони потихесеньку розмовляли між собою. Кадіна тоненьким голосочком розповідала щось цілими годинами, а Маржолен слухав і тихо дивувався. Дівчинка була дуже зла; вона розповідала різні вигадки, щоб налякати його; говорила,, наприклад, що минулої ночі бачила якогось